Призначення керівника Вінницької ОВА: Чому “парашутисти” не витримують випробування Вінниччиною?

Ми вже писали про те, що на центральному рівні тривають консультації щодо того – кого персонально призначити на посаду голови Вінницької ОВА. Зрозуміло, що основними аргументами на користь певної особи будуть непублічні зобов’язання та належність до певних груп впливу, а тому тривати ці консультації можуть доволі довго (на Тернопільщині керівника ОВА немає з кінця минулого року).

Читати: Новий голова Вінницької ОВА – хто він?

За нашою інформацією, в Офісі Президента майже визначились з кандидатурою нового очільника Вінницької ОВА. 

Тому, перед прийняттям остаточного рішення, “Політарена Вінниччини” спробує визначити типи попередніх «губернаторів» області, а також рівень користі або шкоди даних типів для центральної влади. Можливо, у такий спосіб ОП не тільки пришвидшить процес призначення повноцінного голови ОВА. Що в умовах воєнного часу для області було б не зайвим. А й прийме вірне кадрове рішення.

Читати: Володимир Зеленський втрачає вплив на Вінниччину. ОПИТУВАННЯ

Умовно, усіх попередніх голів обласної державної адміністрації можна поділити на дві великі групи – «своїх» та «варягів», але й у цих групах є певні підтипи.

Найбільший період часу утримувалися у кріслі очільника області, звісно, «свої», які зробили кар’єру саме на Вінниччині, орієнтувалися у місцевих реаліях та «підводних течіях», знали – на які приховані кнопки слід натиснути, щоб неповороткий бюрократичний механізм державної машини запрацював на повну.

Найдовше на посаді перебували Олександр Домбровський (лютий 2005 – квітень 2010), Валерій Коровій (лютий 2015 – вересень 2019) та Сергій Борзов (червень 2020 – червень 2024).

Домбровський перейшов на посаду голови ОДА з крісла міського голови Вінниці, Валерій Коровій до призначення був заступником Вінницького мера, а до цього – багаторічним заступником і першим заступником голови ОДА.

Ситуація в області за часі головування обох голів залишалася контрольованою, а обидва, перебуваючи на посаді, провели успішні виборчі кампанії, забезпечивши прийнятний для влади результат: О. Домбровський – парламентські перегони у 2006 і 2007 роках, В. Коровій – місцеві вибори у 2015 році.

Схожим до них типажом був Юрій Іванов (листопад 1999 – травень 2002). Нав’язати власну волю у часи пізнього Кучми він не намагався, але баланс інтересів різних груп забезпечив, що й дало йому у подальшому ще декілька років займати посаду голови обласної ради.

Належність до «своїх», однак, не є гарантією того, що хід подій розвиватиметься у прийнятному для влади руслі. І Домбровський, і Коровій були командними гравцями. Натомість Григорій Калетнік (голова ОДА у квітні 2004 – січні 2005) і Дмитро Дворкіс (липень 1999 – листопад 1999) виступали, швидше, як сильні індивідуальні гравці. Проте особистий вплив на рівні області не зміг переломити негативні для центральної влади тенденції у цілому. Як наслідок, Калетнік лише мовчки спостерігав за «Помаранчевою революцією» у 2004 році, а Дворкіс не зумів забезпечити прийнятний результат в області для Кучми на президентських перегонах 1999 року.

Крім того, якщо хтось з когорти «своїх» намагався нав’язати області власні правила гри, то завершувалося це, як правило, погано. Іван Мовчан (грудень 2012 – лютий 2014) теж багато років працював у місцевому бізнесі, але ставка на непопулярну в області “Партію регіонів! завершилася тим, що Мовчану довелося тікати у лютому 2014-го від натовпу розлучених вінничан.

Багаторічний голова колгоспу та екс-голова облради Микола Мельник (липень 1995 – червень 1996) хоча і орієнтувався у місцевій проблематиці, теж виявився неспроможним ефективно реагувати на виклики, які постали перед владою у середині 1990-х.

Умовним «своїм» був і Анатолій Матвієнко (серпень 1996 – квітень 1998), але уже на той момент колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ розглядав область лише у якості чергової сходинки на кар’єрній драбині, а тому команду формувати не став. Пізніше – у 2012-му – це відгукнулося йому тим, що у 2012-му році на парламентських виборах, тверезо оцінивши власні шанси, він зійшов з дистанції на користь близького соратника Олександра Домбровського – Григорія Заболотного.

«Своїми» були й колишній заступник Матвієнка Микола Чумак (квітень 1998 – липень 1999) та екс-голова Томашпільської районної ради Анатолій Олійник (березень 2014 – лютий 2015). Проте виявилося, що це не їхній рівень. Перший провалив підготовку до президентських виборів у 1999 році, другий – програв в апаратній боротьбі обласній раді, яка завершилася штурмом будівлі ОДА.

Як бачимо, характеристики «свій» та орієнтування у хитросплетіннях вінницької політики для ефективного керівництва регіоном та підготовки до проведення чергових виборів недостатньо.

Слід, по-перше, користуватися справжнім авторитетом, по-друге, формувати команду, а не покладатися винятково на себе, по-трете, не підпадати під вплив деструктивних політиків центрального рівня, які за рахунок Вінниччини намагатимуться вирішити власні проблеми. Нарешті – не слід демонструвати, що перебування в кріслі голови ОВА – явище тимчасове, після якого будуть нові кар’єрні просування. 

Однак, необхідно сказати, що ситуація з «варягами» (або «парашутистами») була ще гіршою.

Віктор Францович Коцемир (травень 2002 – червень 2004) більше уваги приділяв Хмельницькій області та власному бізнесу у ній, аніж Вінниччині. У результаті, навіть «регіонали» не ризикнули зробити на нього ставку напередодні президентських виборів 2004 року.

Володимир Демішкан (квітень – травень 2010) «зістрибнув» при першій можливості повернутися в «Укравтодор» і «освоювати» там кошти.

Микола Джига (червень 2010 – грудень 2012) хоча і позиціонував себе у якості «господаря» області, по суті справи віддав все на відкуп місцевих кланів та партійного оточення, у роботу підлеглих не втручаючись. На парламентських виборах-2012 він обрав собі зручний округ і без зайвого розголосу переїхав на спокійну роботу до Верховної Ради у Київ.

Нарешті, Владислав Скальський, якого до призначення на посаду в області майже ніхто не знав, зробив те саме, що і Джига, з тією лише різницею, що напередодні місцевих виборів він відкрито перейшов у табір основних політичних конкурентів президентської вертикалі. Чим, слід сказати, суттєво зіпсував електоральні показники «Слузі народу» на тих виборах 2020 року.

Отже, з «парашутистами» у центральної влади виходило на Вінниччині набагато гірше, ніж з місцевими. Попередня історія демонструє, що жодного позитивного кейсу у цьому випадку продемонстровано не було.

Отже, якщо Банкова, дійсно, хоче утримати Вінницьку область у сфері впливу напередодні президентських, парламентських, а особливо місцевих виборів (хоча, хто знає – коли вони будуть?), то оптимальним для неї варіантом була б ставка на користь якоїсь місцевої кандидатури. Головне – щоб така особа перебувала подалі від суто політичних партій. Приклади Мовчана і Скальського демонструють, що проблем у такому випадку може виникнути дуже багато.

“Політарена Вінниччини” не претендує на пророче попередження, але, розуміючи останні тенденції при розгляді кадрових питань нашої області, пропонує обʼєктивний фактчек/аналіз попередніх кадрових рішень Банкової, їх вплив на нашу область та їх електоральні наслідки для президентської вертикалі.

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал і отримуйте політичні новини та якісну аналітику першими https://t.me/politarenainfo