«Військовий» ПДФО і деякі особливості комунікативного процесу з громадянами

Прийняття урядового законопроєкту №10037 про вилучення з місцевих бюджетів до спецфонду Держбюджету отриманих з зарплат військовослужбовців податків на доходи фізосіб, у ЗМІ уже охрестили «Законом про «забрати».

І, справді, експерти такий крок називали, як мінімум, «суперечливим», а дехто був взагалі категорично проти, оскільки отримані від військовослужбовців податки дозволяли місцевому самоврядуванню оперувати значними коштами, що витрачалися у тому числі на користь родин військових (сумарний обсяг військового ПДФО за 2022–2023 роки становитиме 128 млрд грн).

Втім, рацію мав і уряд, представники якого резонно вказували, що в умовах повномасштабної війни фінансування армії та закупівлі озброєнь мають бути пріоритетними завданнями, а також депутати, які з певними зауваженнями, все ж підтримали перерозподіл ПДФО.  

Те, що в урядовців поки що немає відповіді на запитання, як покривати всі необхідні запити з боку Міноборони і ЗСУ наступного року, зовсім не заважало місцевим функціонерам тривати мільярди гривень на депозитах, першочергово фінансуючи лише ті програми (благоустрій), які укріплювали їхні рейтингові позиції в громадах.

Читайте нас в Telegram: лише важливі новини про війну, політику та ексклюзивна аналітика

І тепер, безперечно, коли у мешканців виникатиме запитання: «А куди поділися гроші?», керівники ОТГ та місцеві депутати завжди можуть кивати на Верховну Раду та уряд. Мовляв, гроші забрали, нічого не запропонувавши навзаєм.

Цей процес, до речі, уже перебуває в активній стадії.

Цілком погоджуючися з тією думкою, що під час війни вся економіка країни та усі кошти мають бути мобілізовані на потреби оборони, все ж хочеться звернути увагу на деякі проблеми саме у комунікаційній сфері виконавчої влади та громад. Адже очевидно, що вага аргументів прихильників та противників перерозподілу ПДФО на етапі підготовки до перерозподілу податків, була приблизно однаковою, а згодом, не виключено, що саме противники цього рішення можуть отримати й певні козирі. Особливо, якщо виробництво боєприпасів та озброєнь не зросте (а тим більше, якщо на цьому ґрунті вибухнуть корупційні скандали), а на місцях відчуватиметься очевидний дефіцит бюджету.

У чому, як здається, причини проблем.

По-перше, на стратегічному рівні досі не сформульовано цілі фіналізації процесу децентралізації влади. Мовляв, все вирішимо після завершення війни. Отже, місцеве самоврядування декілька років поспіль перебуває у невизначеному стані. Будуть вноситися зміни до Конституції, чи ні? Формуватимуться виконкомі місцевих рад та створюватимуться префектури, або повернеться модель обласних та районних державних адміністрацій? Буде на законодавчому рівні закріплено систему доходів місцевих бюджетів (мова не лише про ПДФО, а й про акцизи, земельний податок тощо), або все вкотре вирішуватиметься у ручному режимі? Як це відбулося з військовим ПДФО.

Звісно, що на цьому тлі питання до центральної влади у місцевого самоврядування виникатиме регулярно. І доволі гостра реакція на перерозподіл ПДФО якщо не виправдана, то принаймні зрозуміла.

По-друге, уряд не захотів, або не наважився провести відповідну інформаційну кампанію. З публікацією даних про мільярди на депозитах, про низку очевидних зловживань деяких місцевих функціонерів вільними коштами, про інертне ставлення з боку місцевих функціонерів до потреб оборони, коли гроші на ЗСУ йдуть за залишковим принципом, а на якусь «муніципальну варту» – за першочерговим.

По-третє, доволі млява робота більшості народних депутатів. Безумовно, за деякими винятками, коли парламентарі відверто казали ще за декілька тижнів до ухвалення законопроєкту, що така проблема існує і її слід вирішувати. Якби з подібними меседжами виступали не поодинокі народні обранці, а весь корпус Верховної Ради, то й рішення про перерозподіл ПДФО не призвело б до ефекту «снігу на голову». 

Враховуючи все сказане, не складно зрозуміти – якими мотивами користується той же нардеп Гончаренко, коли вказує на виділення з Держбюджету майже півмільярда на незрозумілий «кінематограф», а також на багатотисячні зарплати суддів. 

Протестний потенціал в українському суспільстві зберігся. І, якщо інформаційну політику не буде принаймні скореговано у відповідності до нових реалій, умовну «партію влади» можуть очікувати проблеми. 

Втім, часу до виборів ще багато.