Президентські вибори в США: який досвід може бути корисним для українців?

Жовтень – пікова фаза президентської виборчої кампанії в США. Сама процедура голосування відбудеться 5 листопада 2024-го року, а новообраний 47-й президент США офіційно вступить на посаду 20 січня.

Багато в чому від цих виборів залежить і подальший рівень підтримки України, а відповідно – й доля нашої держави взагалі. «Українська карта» була однією з основних тем всієї попередньої агітаційної кампанії.

Її основні особи висловлювалися як категорично за підтримку України до її перемоги, так і доволі скептично коментували перспективи подальшої боротьби з РФ.

Так, кандидатка від Демократичної партії Камала Гарріс критично висловлювалася щодо ситуації у Конгресі США із затримкою військової допомоги Україні: «Коли ми говоримо про роль Америки у підтримці України – ми маємо бути непохитними і не можемо дозволити собі гратися у політичні ігри. Зараз для них нема місця».

І, навпаки, сенатор від Огайо, якого кандидат від Республіканської партії Дональд Трамп обрав на роль свого потенційного віце-президента – Джей Ді Венс – голосував проти пакета фінансування для України, а також заявляв, що нашій державі потрібно поступитися територіями, щоб припинити війну. 

Але мова наразі не про особисті погляди учасників нинішніх президентських перегонів, а про той досвід і традиції ведення виборів, який став би в нагоді й Україні. Тим більше, що демократична система конкурентних виборів в США існує уже два з половиною століття. 

Слід зауважити, що у чистому вигляді пристосувати її до українських реалій неможливо. Там існує складна процедура голосування колегії виборщиків, кількість яких від кожного штату є різною. Тобто якщо якийсь штат з певною кількістю виборщиків проголосував з мінімальним відривом за одного з кандидатів – йому переходять всі голоси членів колегії. Так, на виборах 2016-го року Гілларі Клінтон випередила Дональда Трампа на 2,9 млн голосів виборців – 65,8 проти 62,9 млн, але програла йому у змаганні виборщиків – 227 проти 304.

Однак, попри всі складнощі, в американців під час виборів виробилися такі традиції їх проведення, які не було б зайвим поступово впроваджувати й в українських реаліях.

По-перше, це справжня конкуренція. Яка виявляється не лише у відсутності адміністративного тиску, а й в обов’язкових дебатах, які не закріплені на законодавчому рівні, але є одним з вирішальних факторів впливу на настрої виборців.

В історії України було два подібних випадки – у 2004 році з малоцікавою дискусією між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем, після якої керівник штабу останнього – Сергій Тігіпко радів, що його шеф хоч сказав щось виразне. І в 2019–му, які залишили українцям мем – «Стадіон, так стадіон».

Можна сперечатися, але обидва випадки слабко вплинули на готовність певних груп українців голосувати за того чи іншого кандидата – їхні симпатії та антипатії сформувалися задовго до формальних дебатів. 

Натомість у США дебати – апогей кампанії, під час якої терези перемоги можуть схилитися на будь-який бік у залежності від здатності політиків чітко і зрозуміло доносити свої меседжі аудиторії.

По-друге, американська політика – явище системне. Сформувати штаби за декілька місяців, як в Україні, розрахуватися з працівниками після голосування (або не розрахуватися взагалі), а потім обмежити роботу з виборцями сидінням поодиноких партійних функціонерів, які не знають чим себе зайняти у порожніх офісах – це не про Сполучені Штати.

Там партійні лідери, як би до них не ставилися, завжди знають – чому і скільки виборців певного населеного пункту голосують за республіканців або демократів. І що слід зробити, щоб змінити ситуацію на краще. Широко розрекламована на виборах, коли перемогли Обама і Трамп метод Big Data – це, за великим рахунком, автоматизована адресна агітація. Але щоб забезпечити її фінальний акорд з розсилкою клієнтоорієнтованих повідомлень, потрібна кропітка робота саме на технологічному та організаційному рівнях.

В українських умовах подібну системну роботу нетривалий час намагалися вести «Батьківщина» та Партія регіонів. Але «Батьківщина» так і залишилася лідерським проєктом, а «регіонали» дуже швидко почали плутати власну кишеню з державною, що зрештою і призвело до Революції Гідності 2014 року. 

Але якщо українське суспільство хоче, щоб одна з його основних складових – політична сфера – функціонувала за демократичними правилами, без відкритого і змістовного змагання політичних партії та лідерів не обійтися. Інакше все завершиться так само, як в РФ, де ані виборів, ані конкуренції, ані публічної політики не існує.

Читати також: Як завершиться ця війна

По-третє, вибори – це час, коли політичні партії та кандидати у президенти звертаються до різних інститутів громадянського суспільства. Без підтримки профспілкових організацій в одному штаті, сприяння жіночих / національних / релігійних / клубних структур в штаті іншому – вибори не виграти. Тому в США не громадянські об’єднання щось намагаються попросити у можновладців, а навпаки, ті звертаються до них з фіксацією власних конкретних зобов’язань щось зробити для них після перемоги.

В Україні громадянське суспільство, хоча і почало розвиватися у рамках різного роду волонтерських рухів після 2014-го року, все одно перебуває, порівняно з американським, на початковому етапі. Отже, цей напрямок є, як мінімум, перспективним.

З конкретних обіцянок американських політиків випливає ще одна традиція, впровадження якої було в Україні дуже корисною справою. У виборів США дуже сильна електоральна пам’ять. Якщо політик колись збрехав або не виконав дану обіцянку – йому це дуже довго згадуватимуть. А у деяких випадках, якщо мова йде про зловживання владою або публічні скандали – це найкоротший шлях до завершення політичної кар’єри.  

Приклад деяких українських політиків, які змінювали по 5-6 партій та нічим себе не проявляли на державній службі, але вперто йшли на нові вибори – для американських виборців є зі сфери антинаукової фантастики. 

Нарешті, американські вибори – це завжди демонстрація передових технологій роботи з великими масами населення. В Україні, будемо відвертими, публічна політика завжди поступалася бізнесу у просуванні передових та ефективних ідей. Спочатку Digital рекламу і таргетинг з різним успіхом використовували підприємці, а вже згодом, із значим запізненням, її незграбно спробували взяти на озброєння претенденти на виборні посади.

Причому, мова йде не лише про засоби формального донесення інформації до цільової аудиторії, а й про формування змістів, без чого виграти вибори в США у принципі неможливо.

В Україні аж до війни чомусь побутувало переконання, що якщо завішати беззмістовними бордами більшу територію та надрукувати масу однотипної макулатури, то це й є KPI роботи виборчої команди у цілому.

Тому нинішні американські вибори цікаві не лише з точки зору подальшої підтримки України (хоча це питання, звісно, є для нас головним), а й як дуже корисний досвід публічної демократії.

Адже, зрештою, саме за демократичний вибір розвитку наша країна веде нинішню війну з агресивним сусідом, який цю демократію заперечує.

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал і отримуйте політичні новини та якісну аналітику першими https://t.me/politarenainfo1