Іван Бондарчук та віхи вінницької політики

15 вересня, на 80-му році життя у Вінниці помер політичний діяч Іван Бондарчук. 

Місцеві ЗМІ, які повідомили про цю подію, акцентували на тому, що в останні роки небіжчик був головою товариства «Україна – Росія», а після початку відкритого вторгнення РФ не засудив агресора, отже був прихованим або навіть явним колабораціоністом.

Але справа у тому, що зводити всю політичну біографію Івана Миколайовича до цього епізоду не зовсім вірно. Товариство він заснував ближче до власного 70-річчя, причому – як повідомляли ЗМІ – начебто на прохання жінки, яка заповіла йому зміцнювати дружбу між українським та російським народами.

Однак до цього вся трудова біографія Бондарчука була пов’язана із зовсім іншими проблемами. І з цієї біографії видно – як і в якому напрямку трансформувалися цінності та пріоритети вінницьких політичних еліт.

Після нетривалої праці на підприємстві та служби в армії Бондарчук перейшов на роботу в комсомол, де дослужився до посади першого секретаря Вінницького міськкому, а далі – другого секретаря міськкому КПУ.

З комсомолу, нагадаємо, починали дуже багато з тих вінницьких політиків, імена яких і сьогодні на слуху у громадськості. Згадаємо, хоча б Анатолія Матвієнка, комсомольська кар’єра якого (1-й секретар ЦК ЛКСМУ – це далеко не остання посада у владній ієрархії УРСР 1980-х років) не завадила йому стати у 1990-х однією з ключових фігур політичної системи часів президентства Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, а також одним з лідерів націонал-демократичного табору (партія «Собор», БЮТ, «Наша Україна») та головою Вінницької ОДА.

Отже, на запитання – чи був Іван Бондарчук відданим «ленінцем», слід відповісти – «ні, не був». Він жив і працював у рамках тодішньої політичної кон’юнктури. Причому мав авторитет як у середовищі широких мас, так і в адміністративних колах.

У 1994-1997-х роках обійняв посаду голови Вінницької обласної ради. Це – час активної приватизації та концентрації земельних ділянок в руках тих, кого згодом назвуть «агробаронами». Колись збиткові та безнадійні колгоспи почали приносити великі прибутки, щоправда, обмеженому колу осіб. Основні особи тієї доби на Вінниччині, крім уже згаданого Матвієнка – Григорій Калетнік, Юрій Іванов, Дмитро Дворкіс, Микола Мельник. Разом з останнім Бондарчук складали ядро керівництва обласної організації Соціалістичної партії України (голова – Мороз).

Читайте нас в Telegram: лише важливі новини про війну, політику та ексклюзивна аналітика

Сьогодні про ті часи інколи згадують у контексті того, що Україна, якби у ній перемогли соціально-орієнтовані сили, могла б розвиватися зовсім іншим шляхом. Спробуємо поставити це твердження під сумнів. У лавах СПУ тоді перебували такі фігури, як усім відомий Юрій Луценко та майбутній мільйонер та міністр Микола Рудьковський. Тобто мова і в часи «Канівської четвірки», і після неї йшла не про змагання ідеологій, а про боротьбу кланів за владу.

Переможцями у 2004-му році вийшли націонал-демократи на чолі з Ющенком. Причому у «Помаранчевій революції» активну участь брали і Мороз (у Києві), і Бондарчук (у Вінниці). Отже, і «проросійським» політиком його назвати складно, оскільки на Майдані-2004 змагання йшло за проєвропейський вибір України. 

Далі були вибори 2006-го року, коли Іван Миколайович отримав мандат народного депутата за списком СПУ. Від цієї ж політсили головою Вінницької облради став Григорій Заболотний, отже соціалісти на теренах Вінниччини зуміли досягти апогею свого впливу, у чому не останньою була заслуга й Івана Бондарчука.

А потім він не зорієнтувався, вставши на бік Мороза під час парламентської кризи 2006-2007 років. Його однопартійці, які виступили проти тодішнього лідера СПУ (наприклад, Луценко), згодом зробили кар’єру уже в іншому таборі.

Зрештою, на цьому історія СПУ фактично завершилася. Бондарчук ще зумів трохи зачепитися за формальну владу, ставши у 2010-му році позаштатним радником голови ОДА Миколи Джиги, і намагаючись на цій посаді впливати на внутрішню політику у контексті посилення проросійського фактору. Політик-пенсіонер «бомбардирував» культурні та освітні заклади зверненнями – чому ті мало звертають уваги темі Великої вітчизняної війни, дружбі народів і таке інше; звідки йому пересилали традиційні «відписки». 

Тоді ж з’ясувалося, що ідеологія для «регіоналів» перебуває на останньому місці, а єдине, що принесла посада радника – особистий кабінет в адмінбудівлі, без можливості впливати на процеси. Джига допомагати Бондарчукові у його справі не став.

Бондарчук це зрозумів, і пішов у відставку.

Тоді й народилося товариство «Україна – Росія», яке відставний політик прагнув зробити майданчиком для просування порядку денного, який здавався йому тоді вірним. 

Але – і в цьому ще одна іронія долі – не були зацікавлені в такому майданчику навіть ті, в інтересах яких він намагався працювати. Московські дипломати охоче мали справи лише з офіційною владою, через яку вирішували власні бізнес-питання. Все інше Кремль не цікавило.

Зрозумів це, зрештою, і Бондарчук, тому й діяльність мертвонародженого товариства була остаточно згорнута.

Революцію Гідності він не прийняв, і навіть спробував взяти участь у дрібних акціях з прокремлівськими наративами.

Але на що він міг вплинути?

Однією з класичних ознак життєздатної політичної партії вважається той факт, що вона пережила власного творця.

Бондарчука не пережили ані застаріле комуністичне вчення, ані «м’яке» соціал-популістське прикриття для бізнес-оборудок та змагань за владу у вигляді СПУ, ані товариство з однієї особи «Україна – Росія».

І цим сповідувані ним ідеї остаточне підтвердили свій цілковитий крах як на теренах України, так і в межах нашої Вінницької області.

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал і отримуйте політичні новини та якісну аналітику першими https://t.me/politarenainfo