Нинішню система управління на регіональному рівні в Україні наразі можна охарактеризувати щось середнім між «перехідним етапом» і «підвішеним станом».
Про що мова. Про те, що основа цієї системи, незалежно від ситуації в кожній конкретній області України, формувалася ще у радянські часи. Коли був один керівник (перший секретар обкому), а всі інші, які орієнтувалися саме на його позицію. І голова обласної ради, і голова облвиконкому, і директора формально незалежних підприємств, і навіть силовики, які номінально підпорядковувалися винятково керівництву власних відомств – все одно були виконавцями рішень і завдань першої особи області.
Україна успадкувала таку виконавську вертикаль, з тією різницею, що спочатку «першим» став представник президента, а згодом посада стала називатися – голова обласної державної адміністрації. Партійну приналежність винесли за дужки, хоча кожен очільник області все одно орієнтувався винятково на команду Глави держави. Інакше бути не могло.
Обласна рада, хоча і була формально незалежним органом, у більшості випадків забезпечувала реалізацію того курсу, який визначав губернатор.
Хоча в історії Вінниччини були й деякі винятки. Наприклад, під час конфлікту новопризначеного голови ОДА Дмитра Дворкіса та голови облради Григорія Калетніка.
І, тим не менш, вертикаль існувала. Міські, сільські та селищні голови, яких не призначали «згори», а обирали мешканці населених пунктів, вважали за краще не сваритися, а співпрацювати з головами ОДА та РДА. Адже важелів впливу на обраних осіб з боку влади було набагато більше, аніж способів обмеження або захисту від цього впливу.
Ситуація потрохи стала змінюватися з 2014-го року, коли було взято курс на децентралізацію влади. Згідно з новою анонсованою моделлю, об’єднані територіальні громади отримували фінансову спроможність, а обласні державні адміністрації у перспективі мали перетворитися у префектури, основною функцією яких був би нагляд за діяльністю обласних ради та сформованих обраними депутатами виконкомів.
Отже, відповідно до європейських практик, повнота влади на місцевому рівні мала перейти до обраних представників місцевого самоврядування.
Але процес спочатку загальмувався внаслідок жорстких обмежень під час карантину. А потім і фактично був заморожений після початку повномасштабної війни. Система управління державою вимагала наявності жорсткої вертикалі, а тому реальна влада залишилася у руках керівництва обласних військових адміністрацій.
Але між цими подіями була історія з місцевими виборами восени 2020-го року, коли стало зрозуміло, що стара система не зможе конкурувати з місцевим самоврядуванням за новими правилами.
За декілька років до виборів, голови міст та ОТГ, одержавши у свої руки значні фінансові ресурси (якщо тільки у кріслах керівників не сиділи взагалі відсталі люди) – зуміли продемонструвати виборцям, що громади можуть дуже успішно розвиватися. І видно це було навіть неозброєним оком – на прикладі благоустрою.
Тому після настання миру і продовження європейської інтеграції України (коли це відбудеться наразі не скаже ніхто, але віримо, що війна завершиться бодай на прийнятних для нашої країни умовах) – повноваження з обласного рівня у значній мірі перейдуть на місцевий. Механізми для завершення реформи децентралізації влади розробляються понад 10 років.
До чого це призведе у політичному сенсі. До того, що «партком», який еволюціонував в ОДА, здебільшого втратить вирішальний вплив на електоральні процеси у громадах. Натомість основними лідерами громадської думки для виборців будуть керівники ОТГ.
Європейська модель взаємодії влади і місцевого самоврядування передбачає, що влада сконцентрована, насамперед, на концепціях розвитку. У той час, як вирішення абсолютної більшісті актуальних для громадян питань залежить від муніципальних адміністрацій.
Частково, лідери політичних партій та фінансово-промислових груп це уже зрозуміли. А тому основну ставку на місцевих виборах робитимуть не на те, щоб отримати значне представництво в обласній раді, а на те, щоб по-максимуму розставити своїх голів ОТГ. Відповідно, не місцеві лідери, як це було завжди, шукатимуть «партії-паровози», за рахунок рейтингів яких можна буде здобути / утримати крісло голови громади. А лідери партійних осередків потребуватимуть підтримки авторитетних місцевих керівників. І цей факт слід враховувати усім, хто має наміри брати участь у політичному житті України та Вінниччини після завершення повномасштабної війни.
Зрозуміло, що ситуація ще неодноразово може змінитися. І не факт, що суспільство сприйме умови майбутнього миру, тож на Україну ще можуть чекати нові політичні потрясіння. Але у випадку реалізації позитивного для нашої країни сценарію, завершення війни буде оформлене через ратифікацію мирної угоди та перезавантаження влади шляхом виборів. У тому числі й місцевих.
А після цього, хочеться вірити, відійде у минуле й стара модель управління, побудована за принципом піраміди. Європейська матриця адміністрації – це, швидше, стільники, які дотримуються загальних правил і законів, але автономні у виробленні стратегії розвитку та вирішенні абсолютної більшості місцевих проблем.
І Україна зробила вибір на користь такої моделі. Що, до речі, робить неможливим поглинання нашої країни агресором. Бо там є «цар» та «холопи». А між ними – губернатори, які на власний розсуд призначають і звільняють керівників місцевого самоврядування будь-якого рівня.
Втім, власне право на демократичний вибір нам ще треба захистити із зброєю у руках.
Підписуйтесь на наш TELEGRAM → https://t.me/+N-4YvknSO54xNjYy
