Політики, зазвичай, готуються до минулих виборів. Тоді як будь-які наступні створюють абсолютно іншу реальність, до якої слід пристосовуватися миттєво.
Комуністи, які у 1990-х мляво боролися з різними «партіями влади» та націонал-демократами, отримуючи за інерцією, перші місця на виборах, не очікували, що уже на межі ХХ і ХХІ століть їх відсунуть на узбіччя політичного процесу, і що справжня революція відбудеться, але не під червоними, а під помаранчевими прапорами, а пролетарський та пенсіонерський електорат без опору перейде у лави прихильників Партії регіонів.
Так само «регіонали» абсолютно не були готові до Революції Гідності, вважаючи, що усіх можна купити за 200 грн. У Петра Порошенка вкрай скептично дивилися на політичні перспективи далекого від боротьби за владу шоумена Володимира Зеленського.
Кожного разу виходило по-іншому.
Безумовно, все буде не так, як раніше і на перших повоєнних президентських, парламентських та місцевих виборах. Сьогодні спрогнозувати умови, у яких вони відбуватимуться – практично неможливо. Має завершитися війна (перемогою, поразкою, компромісом?), скасовано воєнний стан, суспільство обов’язково на це відреагує (погодиться, промовчить, вийде на акції протесту?). Кількість комбінацій можливого розвитку подій – надто велика.
Водночас, певні припущення щодо типових сценаріїв виборів на Вінниччині зробити можна уже зараз.
Перше. Помилково було б вважати, що на вибори підуть «старі» партії (та сама «Слуга народу» або «Блок Зеленського», «Європейська солідарність та інші) та нові, серед яких переважатимуть мілітарні («Блок Залужного», «Національний корпус», «Азов»). Ветерани будуть абсолютно в усіх списках, до перших п’ятірок яких обов’язково увійдуть медійно відомі герої війни.
Але вірним буде й зворотне припущення. Суто мілітарними партії бути не можуть. Адже виборці розуміють, що військові не зуміють на фаховому рівні підійти до вирішення проблем в усіх сферах – від дошкільного виховання до екологічної політики. Тому навіть у політичних силах, створених на основі бойових підрозділів (наприклад, «Третя штурмова»), у прохідній частині неминуче з’являться спеціалісти з інших сфер, а також активісти, волонтери та просто лідери громадської думки.
Друге. На усіх виборах, починаючи з 1991 року, основні зовнішні змагання тривали між двома політичними ідеологічними блоками. «Комуністи проти націонал-демократів», «ʺПомаранчевіʺ проти ʺбіло-блакитнихʺ», «ʺНовийʺ Зеленський проти ʺстарогоʺ Порошенка».
Але, насправді, основна боротьба розгорталася між конкурентами – партіями, які змагалися на одному електоральному полі («Наша Україна» та «Батьківщина», СПУ та КПУ). Ідеологічні опоненти були дуже зручними спаринг-партнерами. Їх можна звинуватити у всіх гріхах, а ось власному виборцеві ще слід було пояснити, чим ваша партія краща за ідеологічно близьку.
У 2014-му році, нагадаємо, в одній ніші перебували «Блок Петра Порошенка», «Народний Фронт» і, частково, «Радикальна партія Олега Лящка», «Самопоміч» з «Батьківщиною». «Опозиційний блок» як умовно просійська партія, був проєвропейських виборців «страшилкою».
А на повоєнних виборах такої «страшилки» не буде. Електоральне поле буде відносно однорідним (проросійських партій в Україні не буде ніколи). І максимум, де може пройти лінія ідеологічного розлому – на тому, чи приймати усі умови євроінтеграції, або приймати ці умови, але змагатися за українську ідентичність.
Простіше кажучи – націоналістичними будуть всі партії, різниця полягатиме лише у форматі націоналізму – від радикального до поміркованого.
Відповідно вирішальну роль гратиме не ідеологія, а особистість лідера та наявність команди, здатної забезпечити результат як в масштабах країни, так і на регіональному рівні.
Третє. Посттравматичний стресовий розлад – неминучий психічний стан і для прихильників політичних партій (кандидатів, агітаторів), і для виборців. Тому від місцевої влади та силових структур залежатиме – буде збережено контроль над ситуацією, або ж нормальна конкуренція переросте у ненормальне протистояння. Ну, й звісно, якщо раніше у виборчих штабах була лише своя «служба безпеки» (хоча нерідко рекрутувалися й «тітушки»), то на повоєнних виборах без власних «силових блоків» не обійтися.
Четверте. Стереотип, що на виборах переможе той, хто краще розгорне мережу підкупу, залишиться у минулому. Тих, хто пройшов війну, «гречкою» підкупити складно. Та й образ пенсіонерки, яка радо продасть голос за 200 гривень, залишився у минулому. Люди середнього віку здебільшого уже не пам’ятають радянські часи, а «совок» для них – чужа ментальність. Сумарно, все це вказує на те, що кандидатам доведеться відноситися до виборців як до рівних.
П’яте. «Паперова» агітація майже повністю поступиться місцем цифровій. Це ще не значить, що листівки та плакати повністю зникнуть, але на виборців вони мало впливатимуть – усі отримують інформацію з Інтернету, соціальних мереж, месенджерів, будинкових та шкільних чатів. Той, хто зуміє виробити і реалізувати вірну стратегію роботи у віртуальному просторі – матиме значно більші шанси на перемогу.
Шосте. Голосувати на парламентських і місцевих виборах, з великою долею вірогідності, будуть за списки (закриті чи відкриті – питання інше) політичних партій, а не окремих кандидатів. Відповідно, перемога буде за командою, а не окремими ресурсними політиками. І ті, хто бажають отримати депутатський мандат, мають підійти до цієї справи саме комплексно – із розумінням проблем території, настроїв виборців, програмою, наявністю прихильників, які здатні допомогти на виборах.
Нарешті, основною новацією на будь-яких виборах, що відбудуться після завершення повномасштабної війни з РФ та скасуванням воєнного стану, буде навіть не все, перераховане вище, а те, що старі політичні еліти – і загальнонаціональні, і регіональні – фактично обнуляться. І всю політичну систему слід буде перезавантажувати. Це – неминучий процес, але крім українців, які проживатимуть в нашій країні, робити його не буде кому.
Відповідно, і на Вінниччині переможе та команда, яка краще зрозуміє повоєнні реалії та зуміє швидше до них адаптуватися.
Адже багато чого, у тому числі, у сфері виборів, доведеться робити вперше.
Однак, погодьтеся, у порівнянні з повномасштабною війною – це таке вже й страшне випробування.
Головне для України станом на сьогодні – вистояти.
