Чому українська політика схожа на «Гру престолів» і що з цим робити

Прихід Дональда Трампа до влади у США та його обіцянки негайно завершити війну в Україні суттєво збудили українських політиків, яким останній час було важко обрати теми для нагадування про себе в інформаційному просторі.

На обрії замайоріли вибори, що побічно підтвердив і Андрій Єрмак, щоправда, уточнивши, що голосування може відбутися «після встановлення справедливого миру». Яким буде формат цього миру наразі невідомо, але досвідчені українські політики на підсвідомому рівні відчули, що справа, дійсно, рухається до перезавантаження влади. 

А тому розпочали медійну активність. Петро Порошенко, якого важко запідозрити у симпатіях до «партії миру» оголосив вимогу «припинити м’ясні штурми». Дмитро Разумков гостро розкритикував законодавчі ініціативи, які потенційно можуть призвести до зниження мобілізаційного віку. Навіть Юлія Тимошенко раптово згадала, що деякі органи державної влади України формуються під щільною опікою міжнародних дорадчих рад. Що, на її думку, ненормально.

Поки що не видно активності найбільш рейтингового претендента на президентську посаду – Валерія Залужного. Але, здається, це питання часу. 

Що ж не так з українськими політиками, які почали обережно готуватися до виборів?

Те, що жоден з них публічно не визначив власну цільову аудиторію. Вони намагаються сподобатися всім, щоб за рахунок цього прийти до влади. Подібний мотив: «Прийти до влади заради влади» був абсолютно в усіх героїв книжкової серії «Пісня льоду і полум’я» Джорджа Мартіна. Аргументація ж таких претензій спиралася винятково на якісь родові «права». 

Все інше – інтереси різних соціальних верств, економічні й торгові питання, законодавчі дискусії – перебувало на такій периферії уваги автора стилізованого під Середньовіччя фентезі, що відображення у книжковій серії та популярному серіалі не знайшло.

Але то була, дійсно, казка. І, дійсно, про феодальні відносини.

Українське суспільство, яке пройде війну і вистоїть перед намаганням агресивного сусіда його знищити, подібне примітивне ставлення до себе очевидно готово відкинути. Громадяни чекають від політиків змістовної складової, але як раз змісту у їхніх меседжах дуже мало.

Читати також: Сирійський урок для України

Принцип «PR заради PR» більше не працює. Частково це видно навіть на прикладі колись дуже ефективної комунікаційної системи Володимира Зеленського. У 2022 році саме інформаційна складова була одним з факторів надвисокого рівня підтримки та особистого рейтингу нинішнього президента України. У 2024-му стало помітно, що суспільство втомилося не лише від кривавої війни, а й від нестримного PR, коли заявлені цілі та принципи з легкістю змінюються на інші, часто суперечливі попереднім та навіть протилежні.

Скажемо простіше – в українців почала формуватися електоральна пам’ять, коли невиконанню політиком обіцянок дається відповідна оцінка.

Яким чином вийти з цього замкненого коли, адже сьогодні в українському суспільстві уже немає тих ліній розлому, на яких спекулювали політики у минулі 30+ років («демократи vs комуністи»; «помаранчеві» vs «біло-блакитні»; «східняки vs западенці» та інші)? Нині для всі очевидним є зовнішньополітичний курс на вступ до ЄС і НАТО, деколонізація України від решток російської присутності, необхідність випереджаючого економічного розвитку із залученням іноземних інвестицій. І боротьба з корупцією, про яку багато говорили всі президенти та політичні лідери, і яка чомусь триває дуже проблемно.

Все це настільки очевидно, що якщо приховати під текстами прізвище сучасних українських політдіячів, то пересічному читачеві складно буде розібратися – хто саме це говорив. Зеленський? Залужний? Порошенко? Разумков?

А якщо так, то суспільство, хоча й не сприймає на ментальному рівні беззмістовний PR, вимушено буде на чергових виборах вкотре голосувати за яскраві гасла, а не за конкретну програму дій. Яку відносно післявоєнної відбудови та подальших реформ, станом на кінець 2024 року, не оприлюднила жодна політична команда. У тому числі й президентська.

Зрозуміло, що в умовах повномасштабної війни завдання № 1 – докласти усіх зусиль для перемоги над ворогом. І мирними планами не відволікати суспільство від напруженої боротьби.

Однак політики все одно почали готуватися до виборів, не оголошуючи власних цілей, крім однієї – боротьба за владу. Примусити їх повернутися у змістовне поле може тільки громадянське суспільство, коли різні групи виборців делегуватимуть у владу власних представників. Аграрії – своїх, малий і середній бізнес – своїх, ветеранські об’єднання – своїх. І тільки на цьому тлі може виникнути реальна конкуренція. 

Якщо ж виборча конкуренція знову зведеться до змагання – хто більше спродукує хайпу, наслідки для України уже у мирному житті можуть бути катастрофічними.

Не зумівши здолати українців на полі бою, агресор все одно не змириться з самим фактом їхнього існування, а тому намагатиметься розхитати ситуацію зсередини. 

І якщо за окремими політиками не стоятимуть великі маси населення, а лише виборчі штаби та групи технологів – сценарії внутрішнього «вибуху» України, на жаль, є цілком реальними.

У фіналі «Гри престолів» ця технологія дуже яскраво проілюстрована.

Підписуйтесь на наш Telegram. ТУТ → https://t.me/politarenainfo1