В Україні склався певний суспільний стереотип, що «пропаганда – це погано». Ми (українці) маємо розповідати правду і тільки правду, а до «пропаганди» зараховуємо всю кремлівську брехню.

У сферичному вакуумі такий підхід, можливо, й був би виправданий. Але ми живемо у реальному світі, де вміле користування інформацією, моделювання на її основі певних ситуацій є чи не основною запорукою досягнення мети у практичній сфері. 

Цілі імперії (наприклад, СРСР) розпадалися без єдиного пострілу тільки тому, що їхні мешканці припиняли вірити у «світле майбутнє» та обирали іншу ідеологічну образну модель. Держави і нації згуртовувалися, і навіть створювалися там, де перед ними вмілі вожді малювали ідеали, за втілення яких слід боротися.

На війні пропаганда, тобто розставлення вірних акцентів в об’єктивній інформації, є одним із засобів мобілізації власного суспільства, залучення на свій бік тих, хто коливається та деморалізації ворога.

І так було рівно стільки, скільки людство взагалі веде війни.

Базовими принципами пропаганди є її спрямування на свідомість і поведінку наведених об’єктів:

1) власних співгромадян та війська (армія Російської імперії, яка так і не усвідомила, за що воює, у І світову війну просто розвернулася та пішла з фронту додому);

2) Нейтральні держави (а вони можуть стати як союзниками, так і противниками);

3) Ворог.

Відповідно за формою пропаганда може бути «білою» – тобто такою, яка розкриває власні джерела та не приховує мети; «сірою» – джерело та цілі якої для об’єктів залишаються невідомими; та «чорною» – яка приховує і мету і власне походження.

І «незначних» аспектів у такій діяльності бути не може.

Кремль у 2014-му використав весь арсенал пропагандистських прийомів, щоб:

а) деморалізувати владу у Києві та українських військовослужбовців у Криму;

б) мобілізувати власних прихильників виходити на мітинги з «триколорами»;

в) посіяти сумніви у країнах Заходу, уряди яких не ризикнули почати конфронтацію з РФ після її вторгнення в Україну та окупації частини території.

Як сьогодні виглядає справа з інформаційною діяльністю в українському виконанні?

Якщо подивитися на ефективність «білої» пропаганди, спрямованої на власне суспільство, то її важко заперечувати. Українці зберегли головне – віру у перемогу, що вдалося у тому числі завдяки послідовній позиції влади, а також мужності ЗСУ, які (а в Кремлі очевидно було таке бажання) не «розбіглися» після вторгнення 24.02.22.

Колабораціоністи в Україні інколи зустрічаються, але погоди вони не роблять і на настрої абсолютної більшості громадян не впливають.

«Біла» пропаганда ведеться й по відношенню до союзників та нейтральних країн. Тут також можна відзначити низку успіхів, насамперед, у питанні військово-технічної та фінансової допомоги Україні. Це також факт і заслуга нашого МЗС.

А ось в інший площині у нас є проблеми. Причому такі, які не можна замовчувати, щоб не поглибити кризу на даному напрямку.

Україна, як з’ясувалося, доволі слабко працює з країнами, що розвиваються

У Латинській Америці, Африці та частково Азії ставлення до України частіше просто байдуже, інколи – негативне. «Українці – союзники грінго (США)» – під таким гаслом усі можливі «ліваки» і популісти уже йдуть на вибори у багатьох країнах третього світу. Та інколи (Бразилія) й перемагають. Ситуація не критична, але неприємна, адже усі ці держави допомагають РФ подекуди обходити санкції. Тим більше мова не йде про постачання до України зброї.

Не визначеною залишається «генеральна лінія» України й по відношенню до Китаю

Зрозуміло, що давати чіткі меседжі, наприклад, по ситуації з Тайванем неможливо, адже це призведе до відторгнення Заходу, який визнає незалежність острівної держави. Але чітко довести до Пекіну – чому йому вигідна поразка РФ та припинення війни в Україні – можна було б бодай спробувати.

Проте найбільша проблема для українських інформаційних військ – якраз «чорна» пропаганда, спрямована на деморалізацію російського суспільства та війська агресора. Громадяни РФ йдуть на війну неохоче, але все ж йдуть, адже Кремль змалював перед ними єдину альтернативу у випадку програшу у війні – розпад держави.

Деякі українські офіційні особи кажуть про те, що за кордони 1991 р. ЗСУ не підуть, а те, що буде з РФ далі – справа її громадян, і це… помилка.

РФ дуже неоднорідна країна. Мало того, що у ній намішано багато національностей, представники яких воліли б за краще будувати власні держави, аніж чіплятися за корумпований освіт недоімперії, так у агресора немає єдності й у суто російських регіонах. Масові мітинги у Москві у 2011-2012 (Болотна) показали, що у суспільства є дуже великий супротив всій політиці Кремля.

Дехто з опозиціонерів уже й погодився би на розпад РФ та побудову на її місці національних держав. Дехто, навпаки, не підтримує нинішню війну але готовий захищати власну територію.

За великим рахунком, Україні слід було б підтримувати… й тих, й інших. А також монархістів, які хотіли б відновити в РФ монархію, комуністів, для яких повалення влади Кремля – це справедлива помста капіталістам-імперіалістам, прозахідні ліберальні групи (Навальний), анархістів, та кого завгодно.

Завершення цієї війни у формі виходу Москви з І світової, коли деморалізоване військо розійшлося по домівкам – було б кращим виходом.

Але для цього як раз і слід «вмикати» і «сіру», і «чорну» пропаганду. Однак з цією протестною аудиторією якщо українці й працюють, то наслідків даної роботи майже не видно.

Ми далекі від думки, що «війна згуртувала росіян», як намагаються представити справу кремлівські опоненти. Але й ознак деморалізації не видно. Поодинокі підпали військкоматів та дрібні диверсії свідчать лише про відсутність системної роботи у цьому напрямку.

Відповідальним особам слід зрозуміти – працювати на «білому» інформаційному полі з опонентами – заздалегідь програшна справа.

Можна скільки завгодно апелювати у соціальних мережах до совісті рядових росіян («Навіщо ви вторглися?!»), проте їх це не «зачепить», а тим більше, не спонукатиме до дій. Як не «зачепила» історія вторгнення в Грузію у 2008 році, кримська авантюра (навпаки поширювалося гасло «Крим – наш!»), каральна експедиція у Сирію та воєнні злочини того самого «Вагнера» в Африці.

Працювати з ворожою аудиторією можна у тому випадку, якщо до неї буде доведено, що їм самим буде краще, якщо РФ у нинішньому вигляді зникне. Якщо вони отримають гарантії повернення до цивілізованого світу (а не лише лякати їх контрибуціями – це як раз викликає опір). Якщо вони отримають стратегічні цілі та тактичні поради по їх досягненню.

Все це – з галузі «сірих» і «чорних» впливів на суспільство.

СРСР мав розпастися, але якщо до радянських громадян довели б інформацію про те, з чим вони зіткнуться на його уламках – опір був би значно сильнішим. Але тоді західним фахівцям вдалося знайти ті «больові точки», надавивши на які вони спричинили лавиноподібний крах «імперії зла». 

Чи шукають українські фахівці ці «точки» і тематичні лінії, по яким слід працювати для деморалізації противника – велике питання.

© Центр соціально-політичного моніторингу “Вектор” для видання “Політична Арена Вінниччини”

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал і отримуйте політичні новини та якісну аналітику першими https://t.me/politarenainfo