Політика, вибори і Вінниччина: стратегічні перспективи і реальність 

Останнім часом з’являється все більше публікацій-міркувань на тему того, за яких умов в Україні можуть бути проведені наступні парламентські вибори; що для цього потрібно і якими є гіпотетичні шанси основних політичних сил.

Звісно, скільки-небудь конкретних прогнозів жоден з аналітиків дати не може, адже все (і вибори, і доля країни) залежить від ситуації на фронті. Але тим не менш, подібні розмови, нехай поки що й не у площині – «що може бути», то бодай у форматі – «що могло б бути» – уже ведуться. Прикладом цього є і нещодавній коментар відомого політолога Карасьова, який спирається на тональність публікацій у західних ЗМІ та допускає проведення виборів до Верховної Ради у 2024-му році. І свіжа аналітика на «Українській правді», де йдеться про те, що запит на нові політичні сили і ідеї у суспільстві є, але формалізація цього процесу відсутня.

І формулює деякі висновки, екстраполяція яких на Вінницьку область могла дати й певне уявлення – на що чекати місцевим виборцям.

По-перше, відзначається, що «відбувся показовий ріст громадянської самоідентифікації жителів України… українці різко перестали асоціювати себе з власним селом/містом/регіоном, натомість ідентифікуючи себе з цілою країною». 

З одного боку, це мало б посилити загальноукраїнські політичні партії лідерського типу. З іншого – одна справа вірити у те, що під час війни країні потрібна жорстка вертикаль влади, друга – утриматися від спокуси підтримати (особливо на місцевих виборах) потужну регіональну команду. Тим більше, що загальноукраїнські партійні лідери (за винятком партії влади) під час війни як раз залишилися у глибокій тіні процесів. Про це, зрештою, й пише УП: «топкерівникам країни українці довіряють, політикам (тобто партійним функціонерам – Ред.) – ні».

«Цей ріст довіри (державним інституціям. – Ред.) став настільки вибуховим, що автоматично спричинив зростання довіри навіть до таких традиційних аутсайдерів за цим показником, як Верховна Рада, Кабмін, Прокуратура чи й навіть суди», – пише автор публікації на УП.

З цим можна погодитися, але не складно й спрогнозувати, що у майбутньому довіра до Верховної Ради та судів після настання миру знову суттєво знизиться (такий вже менталітет українців). І потрохи цю нішу довіри займатимуть інші. Ті самі представники місцевого самоврядування, як під час пандемії і карантину, коли довіра українців до місцевих управлінців у рази перевищувала віру у здатність впоратися з кризовою ситуацію на центральному рівні.

І якщо вказані вищі керманичі держави все ж вийдуть з новими політичними проєктами до виборців (а вони вийдуть), то де шукати додаткові точки росту для своїх проектів? В якості опорних електоральних конструкцій можуть виступити: інформаційні кампанії про “очищення команди”, підбір якісних кандидатів з різних сфер, проекти для залучення в процес широких мас на кшталт The LIFT, ситуативні регіональни союзи, тощо.

Тобто у даному випадку обрій можливостей як був широким, так він і залишається таким нині.

Більш конкретні припущення можна зробити з очевидних, у принципі, висновків про те, що значно зріс рівень довіри до ЗСУ та взагалі силових структур, а також того, що високими є й показники довіри до Сергія Притули, який зумів перенести на себе позитив від діяльності волонтерів.

Таким чином, – пише автор, «В Україні остаточно викристалізувались три головні довіровмісні соціальні інституції: влада, армія та волонтери». Крім того, він відзначає «глибоку екзистенційну кризу» у середовищі «старих» політиків, прикладом чого є діяльність Петра Порошенка. Активність, начебто, є, а у зростання рейтингу не конвертується. По тій причині, що Порошенко на даний момент не залучений до жодної з трьох названих вище категорій, яким довіряють українці (влада, армія, волонтери)

Цікавим з точки зору змагальності політичного процесу, мала б стати конкуренція умовних «партії військових» та «партії волонтерів». Але ж очевидно, що у «чистому» вигляді таких партій бути не може, та й «старі» політики зроблять все можливе, щоб масово залучити до лав власних партій представників указаних груп. Ми вже бачили певні зібрання-форуми, організовані Ареснієм Яценюком, Арсеном Аваковим та їх соратниками, в яких брали участь розкручені медійні військові та побратими командирів “Азову”, які теж перебуваєть в топі довіри українців.

Отже, таке змагання цілком може перерости у перегони «Партії військових і волонтерів № 1» з «Партію військових і волонтерів № 2» і так далі.

Кращі позиції у «Слуги народу», де уже є і лідер, і низка медійних осіб, і партійна структура, і депутати усіх рівнів. Але й «слуги» вимушені рахуватимуться з новими реаліями, а тому також масово залучатимуть до своїх лав і відомих військовослужбовців, і волонтерів.

За рівнем довіри, як кажуть соціологи, у СН взагалі є проблеми, адже вони поступаються перспективному політпроєктові Притули, а поруч – потенційно відроджена партія Віталія Кличка. 

Чи стане вирішальним фактором, який схилить терези на бік однієї з партій підтримка чи не підтримка регіональних груп впливу? Залежить від діяльності та здатності до саоорганізації і об’єднання місцевих еліт. Тим більше, що ставку на військових і волонтерів робитимуть взагалі всі. А у тому, що партії «волонтерів» та «армії» виникнуть у «чистому» вигляді, автор не вірить.

Основних проблем на Вінниччині, з огляду на вищевказане, дві.

Перша. Якщо волонтери «потонуть» у лавах партійного апарату «старих» партій. На жаль, більшість впливових (або колись впливових) партійних структур намагаються «піарити» на волотерській ниві осіб з ближнього кола наближених до місцевого лідера. Які волонтерством займаються не тому, що відчувають поклик до цього, а тому, що це може допомогти під час складання резюме на майбутніх виборах. Але виборці дуже чітко реагують на такі речі, а відповідно й розуміють – де волонтер, який згодився взяти участь у виборах по списках певної партії, а де депутат «зі стажем», який намагається мімікрувати під волонтера. Зрозуміло, що місцеві партійні бонзи не готові відмовлятися від включення до списків тих, з ким у них роками спільний бізнес та взаємодія у владі, натомість віддавши перевагу невідомим (і непідконтрольним) волонтерам. Певно, це одна з причин того, що місцеві партійні осередки вкрай неохоче підтримують суто волонтерські структури, вважаючи за краще замикати перерозподіл гуманітарної допомоги на собі.

Друга проблема у тому, що політичні партії, які матимуть на загальноукраїнському рівні непоганий рейтинг, спробують сформувати списки, не виходячи за межі Києва. І тоді такі партії чекатимуть типові для усіх популярних проблеми подальшого утримання «випадкових» депутатів у рамках єдиної команди і однієї моделі поведінки. На Вінниччині у цю пастку потрапляли неодноразово – від БЮТу зразка 2006-го року, до «Слуги народу» у 2019-му.

Та й і в цілому – «Створення подібних партій і їхніх конфігурацій буде можливе і матиме сенс лише і виключно у разі перемоги України», – пише оглядач «Української правди».

І ми повністю з ним погоджуємося.

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал і отримуйте політичні новини та якісну аналітику першими https://t.me/politarenainfo