Політичні підсумки 2022-го року на Вінниччині 

Зрозуміло, що будь-яку сферу життя у 2022-му році можна розглядати винятково крізь призму війни та її впливу на всіх, до цієї сфери причетних. У тому числі й регіональну політику. Тож найбільш повну, на перший погляд, картину дав би простий опис того – хто виявився на своєму місці та продемонстрував ефективну роботу на користь України, хто загубився у вирі подій, а хто навіть відіграв певну деструктивну роль. Останніх, на щастя, у нашій області майже не було. 

Проте такий підхід не враховуватиме багато факторів з розряду «підводне каміння», які є важливими елементами політичного процесу у нашій провінції. Тому спробуємо подивитися на ситуацію з точки зору визначення «плюсів» та «мінусів» діяльності основних політичних гравців у Вінницькій області. 

Не можна сказати, що той, або інший «плюс», чи «мінус» відіграв ключову роль у зміцненні, або втраті рейтингів та позицій впливу на події. Однак сумарно вони визначили те – що саме ми бачимо сьогодні на політичній арені нашого тилового регіону.

ОВА

Майже усі соціологічні дослідження, які впродовж останніх 10 місяців вивчали громадську думку на предмет довіри українців до влади, підтверджували той факт, що рівень цієї довіри є величезним. Громадяни України, які мають наміри вести війну до перемоги та повного звільнення території нашої країни, готові підтримувати владу, яка декларує та реалізує зазначені цілі. Попри усі її невеликі (та навіть і значні) прорахунки та недоліки.

Персоналізацією абстрактної «влади» на Вінниччині є ОВА та її керівник – Сергій Борзов. 

Однозначний «плюс» його діяльності у минулому році полягає у тому, що він утримав контроль над ситуацією, а також заявив себе у якості основного центру прийняття рішень на теренах області. 

Буде не зовсім щиро зазначати, що Борзов нібито був для місцевих еліт на 100% «свій» у момент призначення на посаду. Дехто вважав його навіть випадковою людиною, яка довго у кріслі не затримається. Але Борзов залишався на місці до початку війни, зберіг її і після ескалації конфлікту. Хоча, нагадаємо, навесні-влітку 2022-го року багатьох «цивільних» голів адміністрації відправили у відставку, зробивши ставку на силовиків.

Те, що С. Борзов залишився на посаді голови ВЦА свідчить і про довіру до нього з боку ОП на даний момент, і про те, що у випадку скасування військового стану та призначення парламентських виборів, саме на нього буде зроблена ставка, як представники «команди Зеленського» у Вінницькій області.

«Мінус» команди ВЦА у тому, що медійна популярність наразі є лише у керівника ОВА.

Крім нього в інформаційному просторі та в публічному просторі активну роботу веде керівниця президентської партії в області –  Ірина Борзова (14 округ), на порядок менше спостерігається активність заступників голови ОВА, майже не видно депутатів місцевих рад від “Слуги народу”.

Повністю загубилися вінницькі нардепи від «Слуги народу» – Пашковський і Драбовський. Не було видно й активність з боку інших фігур «зеленої» фракції, хоча напередодні місцевих виборів 2020-го року ситуація була іншою.

На вибори з «брендом», але без відомих осіб піти можна, але тоді з високою долею вірогідності повториться ситуацію зразка 2019-го року з десятками маловідомих осіб, які раптом отримали депутатські мандати. Допустити цього на Банковій не бажають. 

У випадку ж, якщо норми Виборчого кодексу будуть змінені і вибори до ВР відбуватимуться за змішаною системою, у «слуг» можуть виникнути серйозні проблеми в округах, де залишилися потужні позиції місцевих груп впливу.

Тому підбір команди та посилення рівня впізнаваності її представників є, звісно, не першочерговим, але доволі актуальним для керівництва ОВА завданням.

Група «Ми – Вінничани»

У 2021-му році неформальне об’єднання колишніх голів Вінницької ОДА (В. Коровій, О. Домбровський), декількох діючих (Г. Вацак, М. Кучер, Л. Білозір) та екснардепа (С. Кудлаєнко) вважали ситуативним і тимчасовим – для вирішення якихось тактичних завдань. Однак ГО продемонструвало і силу, і налаштування на довгострокову роботу. Як наслідок, згідно з даними дослідження агентства «Socis», саме «вінничани» перемогли б у більшості мажоритарних округів, якщо вибори відбуватимуться за змішаною системою.

Читати: У більшості виборчих округів Вінниччини до ВР лідирують представники ГО “Ми-Вінничани”

«Плюс» команди у системній роботі і системній діяльності в області діючих нардепів, що швидко вивело дану групу на ключове місце за ступенем впливу на події в області. «Мінус» – у відсутності конкретного політичного проєкту, з яким можна було б йти на вибори. Зрозуміло, що авторитетних «вінничан» охоче візьмуть і в списки «Слуги народу», і у партії Разумкова і Притули, однак констатуємо факт – станом на початок 2023-го року «зшивки» з певною політичною силою не відбулося.

«Українська стратегія Гройсмана»

Володимир Гройсман і під час війни намагався зберегти свій лідерський проєкт і довести виборцям та, першочергово, топ-політикам у Києві, що його зарано списувати, як державного діяча. Забезпечити виконання поставлених завдань він намагався двома способами: 1) переконанням ЦА на Банковій, що він є найвпливовішою фігурою на Вінниччині; 2) доведенням, що географія його іменної партії не обмежується лише Вінницькою областю, тобто, він (Гройсман) переріс статус регіонального політика.

Проте реалізувати наміри не вдалося. Насамперед, тому, що краху зазнав п. № 2. Гройсмана, попри медійну активність, почали забувати. Під час війни він не сказав і зробив нічого скільки-небудь оригінального. Те ж, що на Вінниччині під брендом його «Міжрегіонального координаційного гуманітарного штабу» доволі активно поширювали отриману з-за кордону благодійну допомогу, певним чином навіть завадило претензіям на повернення у загальноукраїнську політичну лігу. І це при тому, що сам експрем’єр наполегливо уникає згадок про Вінницю в своїх соцмережах і телеграм-каналі.

На сьогодні складається враження, що Володимир Гройсман так і залишився політиком однієї області. Що підтверджують й дані соціологічних опитувань, які дають «УСГ» вкрай низькі (у межах статистичної похибки) показники підтримки по всій країні.

Читайте нас в Telegram: лише важливі новини про війну, політику та ексклюзивна аналітика

 У цьому головний «мінус» діяльності В. Гройсмана у минулому році.

Є ще дрібніші «мінуси», як то повний провал у сфері діяльності обласної ради, де «УСГ» складає більшість, млява позиції голів ОТГ від цієї партії, постійні корупційні скандали у Вінниці, де чиновники міськвиконкому виявилися замішаними у декількох «схемах», але у порівнянні з головною невдачею цього проєкту – зникнення із загальноукраїнської політичної арени, усі вони для подальших перспектив партії та її лідера є другорядними.

Головний «плюс» «УСГ» полягає у тому, що худо-бідно, але вона втримала контроль і над обласною радою, і над командою, деякі представники якої однозначно демонструють готовність позмагатися за мандат депутатів Верховної Ради на майбутніх виборах. Ну а те, що «Міжрегіональний фонд» (структура з неясним статусом) зуміла через Вінницькі обласну та міську ради виходити на міжнародні благодійні фонди та отримувати допомогу для подальшого поширення під власним партійним брендом – однозначний здобуток цієї політичної групи.

Петро Порошенко і «Європейська солідарність»

На відміну від Гройсмана, п’ятий Президент України залишився у групі загальнонаціональних лідерів політичних рейтингів. Безумовно, він не може впливати на ситуацію так, як впливає Банкова, проте ядро стійких прихильників у межах 10-12% Порошенко сформував, а тому може претендувати й на його розширення. 

Безумовно, візьме своє «Європейська солідарність» і на Вінниччині. Однак статус «базового регіону» для партії П. Порошенка наша область втратила. А особисто Петро Олексійович не зробив нічого, щоб за область позмагатися. Це головний «мінус» проєкту. «Плюс» полягає у тому, що Порошенко все ж зберіг і структуру, і основні кадри «Євросолідарності».

Юлія Тимошенко і «Батьківщина»

Колись Вінниччина була й базовою територією для Юлії Тимошенко, а захмарні показники у 70% + на президентських – не виглядали такими вже неймовірними.

Але ті часи давно пройшли. У 2022-му році «Батьківщина» залишилася у вигляді декількох фракцій у місцевих радах, які серйозного впливу на події не здійснювали.  Проте за певних обставин «біло-сердешні» ще можуть позмагатися за подолання 5% виборчого бар’єру, а тому остаточно списувати їх з рахунків зарано. 

«Плюс» у тому, що залишилася команда і йде робота нардепа Олега Мейдича по її трансформації. «Мінус» – у мінімізації її діяльності.

Місцевий осередок ОПЗЖ розвалився так само, як і загальноукраїнська структура.

Якщо щось відбувалося у структурі місцевого осередку ще однієї парламентської партії – «Голосу», то повідомите, будь ласка, оскільки нам про це нічого не відомо. 

Можна сказати й про те, що на відміну від 2014-го року, повномасштабна війна не призвела до медійної популяризації на Вінниччині імен конкретних волонтерів. Волонтерством займалися і займаються багато людей, але загальновизнаних лідерів у цій групі визначити складно. 

Також слід згадати й про те, що нарешті пішов у відставку політичний довгожитель місцевої політики – міський голова Ладижина Валерій Коломєйцев. На даний момент обов’язки голови виконує (і доволі часто фігурує у ЗМІ) Олександр Коломієць.

Зрештою, якщо схематично вручити номінації за певні політичні здобутки та прорахунки, то переможцями у цих номінаціях будуть наступні особи.

1. Чиновник року – Сергій Борзов.

Артикуляція офіційної позиції влади під час війни стала причиною й найбільшої частки згадок про нього у ЗМІ.

2. Нардепи року – Лариса Білозір та Ірина Борзова.

Л. Білозір вийшла в лідери законодавчої діяльності парламенту та плідно працює на міжнародній арені, репрезентуючи Україну у світі. Ірина Борзова проявила системну активність на теренах Вінницької області, об’їхавши всі райони, ОТГ, а деякі по декілька разів, поєднуючи офіційні візити та зустрічі з мешканцями. 

3. Невдаха року – колективний депутатський корпус обласної ради, який не зробив нічого, що відкладеться в позитивному ракурсі в електоральній свідомості вінничан.

І коли періодично у ЗМІ проходить інформація про те, що місцеві ради на час дії військового стану можуть призупинити діяльність (правова основа такого кроку спірна, але наразі мова не про це), то у нас виникає думка, що у випадку з Вінницькою радою нічого страшного не трапиться, адже на події вона впливає дуже відносно (а зарплату апарат отримує дуже непогану).

4. Відставка року – В. Коломєйцев.

5. Корупційний скандал року – обшуки ДБР у Вінницькій міській раді.

6. Реагування року.

На загальному тлі зникнення суто політичних акцій з порядку денного, можемо відзначити оперативне реагування групи «Ми – Вінничани» на ракетний обстріл Вінниці 14 липня, з трагічними наслідками, коли жертвам удару було надано допомогу у сумі 3 млн грн, завдяки ініціативі фонду “МХП-Громаді”, який уклав меморандум про співпрацю з вінницьким ГО. Таким чином, “Вінничани” засвідчили, що Вінницька область і вінничани є для неї у пріоритеті.

7. Місцевий депутат року – О. Ковальов. Людина, яка схоже, дуже хоче стати народним депутатом, тому освоює кошти фонду Гройсмана з таким завзяттям, що якби продуктові пакунки не були доставлені з-за кордону, ми би стали хвилюватися.

8. Зникнення року – В. Гройсман у перші два тижні війни. 

9. Інформаційний прорив року – Telegram-канали.

10. Інформаційний тупик року – традиційні ЗМІ.

Приватні газети майже зникли, офіційні телебачення та радіо утримуються лише за рахунок десятків мільйонів гривень бюджетних коштів, не впливаючи на події.

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал і отримуйте політичні новини та якісну аналітику першими https://t.me/politarenainfo