Геополітичний прогноз на майбутні десятиліття для України і світу

Україна бореться за свою незалежність та євроатлантичний вибір. Робить вона це відповідно до міжнародних правил і права, тому допомога з боку демократичних країн вільного світу уже досягла величезних обсягів і триватиме, як запевняють лідери провідних держав, стільки, скільки цього потребуватиме Київ.

Однак, прогнози у сфері – «а що ж буде після війни» – наразі вважаються такими, що не є вартими уваги. Мовляв, спочатку давайте розіб’ємо ворога, а вже потім будемо займатися післявоєнним устроєм та відбудовою.

Оптимісти вважають, що після перемоги та відновлення територіальної цілісності Україна отримає репарації з боку РФ, а згодом настане час розквіту та нестримного прогресу, який виведе нашу країну до переліку провідних економік світу.

Обережні оптимісти сподіваються на те, що максимум, на що слід розраховувати у найближчій перспективі – так це поступове відновлення економіки та підвищення соціальних стандартів бодай до рівня 2021-го року. Стрімкий економічний прорив, а тим більше – за кошти європейських платників податків, ніхто й не обіцяв.

Однак подивимося на ситуацію і з більш реалістичної точки зору. А ця точка зору передбачатиме врахування, як мінімум, двох факторів.

Перший – чи зникне після поразки у війні з Україною РФ і чи згодиться нинішній правлячий у Кремлі режим на безумовну капітуляцію із передачею контроля над ядерним арсеналом міжнародній спільноті?

Другий – чи зникнуть нинішні глобальні протиріччя між різними країнами та союзами?

Відповідь на перше питання – ні, не зникне, якщо бойові дії не буде перенесено на територію РФ; так само не впаде і режим, який після початку вторгнення в Україну розірвав значну кількість зв’язків із Заходом; і, звісно, нікому він не передасть і контроль над «ядерною кнопкою».

Скриня Пандори

Відповідь на друге питання – ні, не зникнуть. Навпаки, після того, як РФ ризикнула зламати в Україні глобальний порядок, це якщо не відкрило, то привідкрило «скриню Пандори», у якій ховаються багато таких протиріч, вирішити яких можна спробувати тільки силовим шляхом. Між Китаєм і США за Тайвань та глобальну гегемонію. Між Індією та Пакистаном. Між Іраном та Ізраїлем. Між багатьма африканськими країнами.

І якщо до 2022-го року використання силового методу стримувала віра у світовий порядок, то з 24/02/2022, коли ядерна держава продемонструвала, що претензії і територіальні претензії можна спробувати задовільнити грубою силою, ця віра явно похитнулася.

Поки максимальна консолідація країн вільного світу, насамперед, ЄС і США (чого явно не очікували у Кремлі) дає змогу успішно чинити опір агресорові.

Але, знову ж таки, наголосимо – ми намагаємося реально і без «рожевих окулярів» подивитися на те, що буде у наступні роки, чи навіть десятиліття.

А буде те, що оскільки віра у дипломатичний спосіб вирішення міжнародних суперечок явно похитнулася, пріоритет в усьому світі віддаватимуть не розвитковим, і тим більше – не соціальним проблемам (епоха «розквіту» і безтурботного існування залишилася у минулому), а питанням оборони, концентрації державної машини і мобілізації суспільства.

Залізна завіса

Між Європою/НАТО (включно з Україною) та РФ буде зведено нову «Залізну завісу», яка унеможливить вільний рух капіталів, технологій, послуг, товарів та населення. І наступні 50-70, або більше років, кожне з цих мега-суспільств існуватимуть з мінімальною взаємодією одне з одним (навіть без огляду на те, чим, як і коли завершиться нинішня україно-російська війна).

Що найцікавіше – мрії про нову «Залізну завісу» є не лише на Заході, а й, як не парадоксально, у РФ. Ідеологи Москви вважають, ще експеримент, який розпочався під час «Перебудови» із рухом Кремля у напрямку побудови демократії, вщент провалився. Російське суспільство не може жити у тих умовах, у яких живуть у Європі. А розрив контактів – гарантія захисту від «тлетворного влияния». У перспективі РФ рухатиметься в бік визнання першості Китаю (Макрон уже відкрито назвав Москву васалом Пекіну), але й цей рух також розтягнеться на десятиліття.

Вижити у таких умовах Україні можна лише у випадку реалізації стратегії «переднього краю», «аванпосту» Заходу та євроатлантичного оборонного Альянсу. Курс на «багатовекторність», який намагався реалізувати Кучма та концепції про «міст» між Заходом і Сходом, деталі про який час-від-часу обговорювалися в українському інформаційному просторі, залишилися у минулому.

Вектор розвитку в України залишився один – проєвропейський. Бізнес-контактів з країнами Азії, Америки та Африки це не скасовує, але слід розуміти, що вони будуть другорядними. Українська економіка (інфраструктура, енергетична система і т. інш.) буде повністю інтегрована з європейською.

Політичні вектори

Відповідні зміни відбудуться і в соціальній структурі та політичній системі. Якщо до 2022-го року конкуренція на виборах йшла між прихильниками активної євроінтеграції, стриманими та обережними прихильниками вступу в ЄС і НАТО та навіть противниками такого курсу (ОПЗЖ), або нейтральними політиками (були й такі), то у майбутньому політичні змагання відбуватимуться між активними симпатиками євроатлантичного вектору та гіперактивними. Ну, або між тими партіями, які більше орієнтуються на США та Британію (на кшталт «Голосу»), і тими, для яких у пріоритеті – співпраця з континентальною Європою (Кличко).

Якщо на президентських виборах 2019-го року лише один з кандидатів (Петро Порошенко) ще шокував багатьох гаслом: «Армія. Мова. Віра», то відтепер (й у найближчі десятиліття) певний вибір буде лише між тими політиками, які на перше місце ставитимуть питання оборони («Армія») і тим, для кого більш важливими є питання національної ідентичності («Мова», «Віра»). Тобто замість одного Петра Порошенка ми отримаємо десятки умовних «ультра-порошенків».

Зробивши вибір на користь «аванпосту», Україна роками буде жити в умовах усвідомлення суспільством необхідності постійних заходів у напрямку посилення оборони та мобілізаційної готовності. Зрештою, тут це колись давно уже проходили – у XVI – XVIII століттях, коли Запорізька Січ була форпостом Європи під час набігів з «Дикого Степу».

Безумовно, ступінь воєнізованого суспільства залежить від його (суспільства) готовності до максимальної мілітаризації. Але те, що у найближчі десятиліття фахівці з тактичної медицини, інженерної техніки, систем зв’язку та спостереження будуть потрібні не менше, а зароблятимуть, можливо, й більше, ніж кредитні менеджери та консультанти з продаж – факт.

«Постіндустріальне суспільство», у тому вигляді, у якому воно склалося в перше двадцятиріччя ХХІ століття, більше не є дієздатним. З однієї причини – воно не може себе захистити від зовнішніх ворогів та внутрішніх викликів.

Безумовно, й на цьому шляху є низка загроз. Насамперед, у потенційному бажанні якоїсь політичної групи зміцнювати власну владу недемократичним шляхом. Або й перекосі повноважень спецслужб. Але все це є тими, порівняно несуттєвими, проблемами, які можна вирішити за рахунок реакції на події громадського суспільства. Зайва ж розслабленість буде причиною того, що вкотре пожежу зовнішньої агресії доведеться «гасити» усім демократичним світом.

Зрештою, все, сказане вище, не є залякуванням громадян, які більше ніколи не зможуть жити так само, «як раніше». «Як раніше» вони, дійсно, не зможуть жити, але по причині глобальних трансформацій, після яких людство на тривалий час увійде до зони турбулентності. І вижити під час цієї епохи нестабільності можна одним способом – максимальної мобілізації власного суспільства.

В іншому (гіршому) випадку Україна може просто зникнути з мапи світу. Тим більше, що прецедентів у світовій історії – велика кількість.

© Центр соціально-політичного моніторингу “Вектор” для Політичної Арени Вінниччини

Підписуйтесь на наш Телеграм-канал і отримуйте політичні новини та якісну аналітику першими https://t.me/politarenainfo