Після початку повномасштабної війни та збільшення повноважень обласних військових адміністрацій, місцеві ради фактично втратили рештки впливу на ситуацію.

Відповідно до постанови Кабміну, органи місцевого самоврядування усунуті від формування місцевих бюджетів (хіба що ОВА піде їм назустріч та дасть можливість зберегти обличчя шляхом формального погодження бюджетів на сесії). Обласні ради ще можуть впливати на кадрову політику, але й зняття з посади та призначення керівників комунальних підприємств, установ та організацій відбувається за погодженням з ОВА. Якщо обласна рада дозволяє собі кадровий волюнтаризм (як це було у Вінниці зі звільненням головних лікарів), то ОВА знаходять засоби, щоб вказати депутатам на їхнє місце.

За великим рахунком, обласні ради (на лише на Вінниччині) перетворилися на місце забезпечення роботою та непоганою заробітною платнею функціонерів та працівників апарату.

Але… нескінченно довго це не триватиме. Відповідно до взятих на себе Україною зобов’язань у рамках євроінтеграції, реформа децентралізації влади з передачею максимуму повноважень місцевим радам все одно відбудеться. І після завершення війни, скасування воєнного стану та проведення місцевих виборів, анонсується формування замість ОВА виконкомів місцевих рад з одночасним введенням наглядових посад префектів (щоправда, обіцяють це дуже давно – з 2014-го року, але це вже інша історія).

Отже, колись обласні ради можуть повернути собі статус політичних структур № 1 в регіонах, від рішень яких буде залежати вироблення стратегії розвитку, хід подій на місцевому рівні та прийняття ключових кадрових рішень. 

У зв’язку з цим не зайвим буде нагадати – хто у різні роки очолював Вінницьку обласну раду та які особливості були притаманні стилю керівництва зазначених осіб.

Першим керівником Вінницької обласної ради у часи незалежної України у січні 1991 – квітні 1992 року був Микола Дідик. В управлінському хаосі тих років повноваження обласної ради та її виконкому були врегульовані вкрай нечітко, що і не дивно, адже руйнувалася одна держава, а на її місці формувалася інша. Максимум, на що спромоглося у ті роки місцеве самоврядування – не дати скотитися управлінській моделі в абсолютну анархію. 

У Києві у той час також були серйозні сумніви у здатності регіональних структур самостійно утримати ситуацію під контролем, тому з березня 1992 року було введено в дію інститут представника президента в області, посаду якого зайняв той саме Дідик.

Новим очільником обласної ради став колишній голова комітету народного контролю Вінницької області, народний депутат України та заступник голови облради Полікарп Ткач. Власну посаду він займав до липня 1994 року. Сказати, що обласна рада серйозно впливала на хід подій було б перебільшенням, однак Ткач впровадив, принаймні, одну новацію – регулярно спілкувався зі ЗМІ. 

Влітку 1994 року, одночасно з президентськими виборами, відбулися й вибори до місцевих рад, причому голів виборці, відповідно до тодішнього законодавства, обирали напряму. Перемогу здобув керівник успішного колись колгоспу імені Леніна с. Липівка, Томашпільського району Микола Мельник. У липні 1995 р. у зв’язку зі зміною законодавства президентським указом його було призначено головою Вінницької ОДА. Весь час перебування Мельника при владі в області характеризувався конфронтацією з міським головою Вінниці Дмитром Дворкісом.

Кулуарно переміг останній, і у червні 1996 року Мельник позбувся посади та повернувся на роботу у Липівку. У 2002–2006 роках він ще встиг побути народним депутатом України від Соціалістичної партії, але на події в області з того часу впливав слабко.

Нового голову обласної ради – Івана Бондарчука – депутати спромоглися обрати лише у липні 1997 року, що багато говорить про рівень значимості цієї інституції у середині 1990-х. Бондарчук теж пропрацював менше року, і за результатами місцевих виборів навесні 1998 року поступився місцем генеральному директору Вінницького обласного державного об’єднання спиртової і лікеро-горілчаної промисловості «Поділляспирт» Григорію Калетніку.

Під час головування нинішнього президента аграрного університету обласна рада чи не вперше стала реальним центром прийняття рішень на Вінниччині. Щоправда, центром, який забезпечував підтримку створення бізнес-імперії родини Калетників. 

Зростання могутності обласної ради були видно на прикладі її чергового конфлікту з Дворкісом, який пролобіював у Києві власне призначення головою ОДА. Спочатку обласна рада висловила Дворкісу недовіру, а згодом, коли Леонід Кучма не пішов у питанні відставки голови ОДА назустріч вимогам вінницьких політиків – саботувала його підтримку на президентських виборах 1999 року, внаслідок чого регіон продемонстрував найгірші у країні показники «за» діючу владу.

Досвідчений політичний тактик Кучма починати конфронтацію з вінничанами не став, і коли у 2002 році після місцевих виборів «стара гвардія» підтримала на посаду голови облради Юрія Іванова, у Києві не заперечували.

Іванов керував обласної радою, намагаючись уникати конфліктів, що певним чином йому й вдалося, попри всю складність ситуації у часи «Помаранчевої революції» 2004 року. Вміло маневрував між вимогами керівництва держави й реальною ситуацією «на землі» і його наступник – Григорій Заболотний, який, будучи обраним у 2006 році від Соціалістичної партії, залишився рівновіддаленим від усіх політичних центрів.

А це було не так просто, адже у 2006-му році партійний керівник Заболотного (Мороз) долучився до коаліції «регіоналів» та комуністів, що призвело до парламентської кризи та призначення позачергових виборів до ВРУ (2007). І Мороз, і тодішній прем’єр Янукович були категорично проти виборів, натомість президент (Ющенко) давав вказівки їх готувати.

Назрівало політичне протистояння, але Заболотний втягнути обласну раду у нього не дозволив. Вибори відбулися. Втім, коли наступного року Віктор Ющенко ще раз спробував розпустити Верховну Раду і знову призначити вибори, ініціатива підтримки не знайшла.

Політичний спокій у ті роки багато у чому був забезпечений тим, що обласна рада (Заболотний), облдержадміністрація (Домбровський) та міська влада обласного центру (Гройсман) діяли злагоджено, і втягувати регіон у партійні інтриги не стали.

Ситуація могла б змінитися у 2010-му році, коли після перемоги Януковича на президентських виборах, а «регіоналів» – на місцевих, головою облради став Сергій Татусяк. Тоді прихильники нової влади мріяли, що «біло-блакитні» отримають ключові посади в області.

Але Татусяк був не стільки ситуативним союзником Партії регіонів, скільки багаторічним функціонером НДП, з лав якої вийшли і Калетнік, і Заболотний, і Іванов. Тому баланс сил у Вінницькій області залишився майже таким, яким він сформувався за останні два десятиліття.

Показово, що після Революції гідності 2014 року триматися за крісло Татусяк не став, і фактично сам рекомендував «рухівця» Сергія Свитка на власне місце. Свитко обіцяв зруйнувати діючу систему, але все, на що спромігся у 2014-2015-му роках, коли очолював обласну раду – пересваритися з представниками центрів впливу та директорами комунальних підприємств та організацій. Тому коли після місцевих виборів у 2015-му році його змінив Анатолій Олійник, ніхто особливо шкодувати не став.

Але й сказати, що за часів Олійника (2015-2020) Вінницька обласна рада набула суб’єктності теж було б не зовсім вірно. Так, вона діяла у координації з ОДА (Валерій Коровій) та не псувала відносини з народними депутатами. Однак й з власними ініціативами не виходила, залишаючись постійним «№ 2» у системі обласної влади та запам’яталась масовим працевлаштуванням обласних депутатів на різноманітні посади.

Подібна ситуація триває й зараз, з тією лише відмінністю, що нинішнє скликання обласної ради є цілком підконтрольним «Українській стратегії Гройсмана». А це її суб’єктність знищує остаточно, оскільки окрім відсутності повноважень та ресурсів, вона ще має забезпечувати рекламу згаданої партійної структури.

У січні 2020 року тодішній голова Вінницької облради Анатолій Олійник підписав розпорядження про створення редакційної колегії з підготовки та видання книги про обласну раду 7 скликання. Чесно кажучи, ми не відстежували подальшу долю підготовки цієї фундаментальної праці, але віримо, що колись і наша обласна рада займе чинне місце серед структур місцевого самоврядування, які здійснюють суттєвий вплив у межах регіону. І тоді про неї можна буде написати серйозну книгу.

На жаль попередні десятиліття, за винятком періодів головування Калетніка (який працював винятково на себе) та Заболотного, дане сподівання неодноразово спростовували.

Підписуйтесь на наш телеграм-канал → https://t.me/politarenainfo1

СТАТТІ ПО ТЕМІБІЛЬШЕ ВІД АВТОРА