Шановні читачі!
Якщо у вас є бажання поспілкуватися – коли і як у Вінницькій області повториться ситуація у с. Нові Санжари на Полтавщині, давайте це зробимо.
Але почнемо з іншого факту.
На минулому тижні відбулася сесія Вінницької обласної ради. Зазвичай, місцеві журналісти, які описують такі події, полюбляють козирнути заголовком: «…Було гаряче…»
Ні, «гаряче» не було. Звернулися до вищих органів влади із проханням скасувати абонентську плату за транспортування газу. Трохи поскиглили щодо того, що центральна влада перекладає на місцевий бюджет фінансування протитуберкульозних санаторіїв (а це 40 млн грн). Прес-служба регіональної організації «Батьківщини» навіть відпрацювала зарплату, написавши на сайті О. Мейдича, що її депутати виступили проти закриття медичних закладів.
І – у фіналі – депутати не підтримали звіт заступника ОДА Ігоря Івасюка.
А тепер, шановні читачі, приступаємо до висновків.
Усі «протести» не несуть жодного змістовного навантаження. Це – «бунт на колінах».
Протестувати було слід тоді, коли оголошували концепцію медичної «реформи», яка не могла не привести туди, куди вона і привела. Будете сміятися, але у далекому 2011 році її (концепцію) схвалила, наприклад, депутаткиня обласної ради від «Батьківщини» Наталія Солейко. Далі, щоправда, були публічні виправдання: «Це не ми… ми не хотіли». Але все це було після. Підпис пані Солейко під документом про перетворення Вінницьку область на пілотний проект реформи у сфері охорони здоров’я призвів у кінцевому (ні, ще не у кінцевому) рахунку до фактичного закриття медичних установ у 2020 році.
Тепер подивимося у бік Івасюка, якого розкритикували на тлі масових протестів проти закриття лікарень.
Івасюк, як чиновник, який виконує накази, НІЧОГО не міг зробити у ситуації, коли його функції виписані до кожної «коми» у реченні. Тим більше, він не міг припинити лавину «реформи», яка котиться уже десятий рік поспіль.
І його ж депутати зробили крайнім, знявши відповідальність із самих себе.
А тепер повертаємося до т. зв. «бунту» у Санжарах.
Полтавська влада, як і багато разів до цього вінницька, потрапила у класичну «вилку» – виконання недолугих наказів призводить до протестів мешканців (насправді, хорошого мало, коли у райцентрі планують закрити єдину лікарню). Невиконання і намагання вгодити настроям натовпу – до анархії. Яка у Вінниці спричинилася, наприклад, у грудні 2014-го року. Та й пізніше, «зусиллями» невеликої жменьки «активістів», яких влада боягузливо не наважувалася повернути у правове русло.
І намагалася відкупитися грантами з обласного бюджету. Багато з яких ще й досі (2020 р.) отримують кошти за рахунок платників податків.
А тепер уявімо собі ситуації, коли зусиллями урядових «соросят» фінансування лікарень реально перекладуть на злиденні місцеві бюджети та лікарі перестануть отримувати зарплату? Буде таке? Буде. Максимум – у наступному бюджетному році.
Бунт?
Бунт.
Не бутафорський, який пропонували у грудні 2014-го, щоб ще на півроку зберегти на посаді голову обласної ради від Майдану, а справжній.
Є вихід з такої по-суті тупикової ситуації, у яку обласна влада загнала саму себе?
Припустимо, що є.
І полягатиме він у наступному.
1) Виконання законів з урахуванням регіональних можливостей і специфіки. У муніципальної влади Вінниці це тривалий час виходило.
2) Не допущення призначення на відповідальні посади за квотою партійних структур зі столичною пропискою. Вони все одно будуть працювати на рейтинг партії (інколи на приватний інтерес), а користі від них конкретно вінничанам – жодної. «Біло-сердешні» Солейко та Щербаківська зробили лиха Вінниччині аж ніяк не менше, ніж «регіонал» Мовчан і «БППшник» Коровій. Все це були ланки одного ланцюга.
3) Притягнення до відповідальності тих, хто порушує закон. А такі є. Декілька керівників департаментів ОДА та депутатів обласної ради перебувають під підозрою в отриманні хабаря.
4) Відчуття себе відповідальним за ситуацію в регіоні (хоча, визнаємо, це і не правова категорія).
Тобто – потрібна не умовна «партія регіонів – батьківщина – бпп», а партія вінничан – міста, села, вулиці, будинку, під’їзду.
Інше – тупик, коли політика перетворюється винятково на заробляння грошей.
Наприклад, на забудовах. «Нардеп Максим Пашковський назвав усіх, хто підтримує місцеву владу босотою».
І – посмертні конвульсії партії, яка хотіла, але так і не стала владою.
