• Леонід Данилович Кучма в останній рік свого президентства (2004-й) замовив масштабне соціологічне опитування, у якому у тому числі було запитання: “Чи знаєте ви, хто є Президентом України”.
Близько 95% відповіли схвально. Але Кучму це порадувало слабко, адже 5% громадян України не спромоглися назвати його (Кучми) прізвище після того, як він з 1994 року “рулив” Україною та не вилазив з телеекранів та шпальт преси.
Чому так? Тому що політика не цікава більшості людей — і в Україні, і в усьому світі.
Тим меншою є впізнаваність політиків місцевих — депутатів обласних та міських рад, ОТГ, мерів міст, не кажучи вже про функціонерів нижчого рангу. Хто з читачів без користування гуглом назве П. І. Б. бодай одного заступника голови Вінницької обласної ради — може нас звинуватити у маніпуляціях.
Ото ж.
Але потенційна проблема у тому, що Україна проголосила стратегічний курс на вступ до Євросоюзу. А у тамтешніх реаліях місцеве самоврядування як раз займає пріоритетне місце у сфері впливу на суспільство. Наголосимо, що у розвинутих демократіях (Швейцарія) саме місцеві податки формують левову частку бюджетів. А тому платники податків мають повне право вимагати від місцевої влади звітувати про витрати їхніх коштів. І простими формальностями депутат (різ на рік розмістити інформацію, що “взяв участь у … засіданнях постійних комісій, провів… прийомів виборів”) — уже не відбудеться. Якщо він буде діяти таким чином, то його переоберуть. І належність до популярної партії не дає жодної гарантії продовження його політичної кар’єри.
І якщо цей курс (на впровадження європейських стандартів у політиці) буде збережено після перемоги України, то відповідно і депутатам місцевих рад слід буде докорінним чином перебудовувати власну роботу.
По-перше, громадянське суспільство може і має вимагати саме фінансових звітів. І інтерес — чому той, чи інший голова ОТГ “продавив” рішення про встановлення йому захмарної зарплати, буде далеко не зайвим. Будете здивовані, але деякі спритні голови ОТГ з населенням у 10 тис. осіб встановили собі зарплату з надбавками та преміями у межах 70 і більше тисяч. А депутати за це слухняно проголосували. В Європі за таку нахабність наслідком було б відкликання і депутатів, і голови ОТГ. До речі, закон про таку процедуру ще чекатиме на вдосконалення, адже наразі таку привілею мають лише партії.
По-друге, фонди депутатів місцевих рад, з яких вони можуть виділяти (за власним бажанням) бюджетні кошти на реалізацію певних проєктів на територіях, а також надавати матеріальну допомогу, є певним анахронізмом. Зрозуміло, що виборцям це подобається, але по суті справи, це є прямим підкупом. Депутат може лобіювати інтереси певний територій і голосувати за виділення на їхній розвиток грошей, однак адресна робота: “Цьому — дам, цьому — не дам” не належить до європейських стандартів.
По-третє, місцеві депутати контролюють чиновників, а не працюють з ними у режимі симбіозу. Для українських реалій це звучить трохи дико, але, наприклад, у Німеччині чи Бельгії чиновник є найманим менеджером, а не повноправним господарем у певній галузі на певній території. І будь-які намагання такого чиновника влізти у розподіл бюджетних коштів завершується дуже швидко — відставкою та судом. Наявність на околицях європейських міст традиційних для українських реалій “царських сіл”, де живуть майже винятково чиновники, або їхні родичі — нонсенс. Контроль з боку депутатів втілюється у тому числі в опротестуванні рішень виконавчої влади.
Порівняємо це з суцільною “мовчанкою” депутатів Вінницької міської ради, коли міськвиконком “дерибанить” чергові вільні ділянки земля, віддаючи їх під забудову.
По-четверте. Місцевий депутат відповідає у тому числі за політику тієї партії, яка сприяла йому в отриманні мандату. І, навпаки, партія відповідає перед виборцями за поведінку депутата. Така ситуація, яка виникла за минулої каденції Вінницької обласної ради, коли одного депутата спіймали на хабарі (4 тис. доларів, здається), а партія, що його делегувала, навіть не виступила із заявою про осуд — в Європі була б зі сфери антинаукової фантастики.
Зворотнім боком такої взаємної відповідальності є утримання місцевих депутатів від популістських заяв. Тож, коли місцевий політик обіцяє газифікувати декілька сіл, у той час, коли всі розуміють, що з газом будуть проблеми впродовж наступних років — на адресу такого політика з партійного офісу негайно пролунало би публічне зауваження: “Не вводьте виборців в оману”.
Нарешті — і це питання комунікації є чи на найбільш головним у депутатській діяльності — місцеві політики тримають постійний особистий зв’язок з власними виборцями. І консультуються з ними з будь-яких питань — озеленення території, налагодження роботи громадського транспорту, сприяння у вирішенні побутових питань (у рамках затверджених програм).
А тепер задамо самим собі запитання — чи знаємо ми хоча б прізвища депутата міської та обласної ради, якого обрано у нашому виборчому окрузі?
Наведений вище приклад Кучми вказує на те, що люди і перших осіб держави не завжди знають. Але у випадку з місцевим самоврядуванням це не проблема виборців, а депутатів. Чаме вони мають зробити все, що їх особисто знали люди, які голосували за них на минулих виборах та можуть проголосувати на наступних.
Так, це є і європейська демократія. Без прямого підкупу (“за кошти депутата встановлено спортивний майданчик”), але з чітким відчуттям відповідальності.
Війна дуже змінила та змінить ще більше українське суспільство, яке буде вимагати більшого від політиків. Зміняться власне політики — отримають шанс на утримання при владі. Ні? Їхнє місце займуть інші.
Центр соціально-політичного моніторингу “Вектор” спеціально для “Політичної Арени Вінниччини”
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал і отримуйте лише політичні новини та якісну аналітику першими https://t.me/politarenainfo.