Після війни політичний вплив на Вінниччині може перерозподілитися між обласною радою, головами громад, партійними командами, ветеранськими організаціями та бізнесом. Які зміни здатні посилити їхні позиції та чому майбутня роль чиновників залежатиме від реформ — “Політарена Вінниччини” розглядає можливий сценарій для регіону.
У 2000-х – 2010-х місцеві видання періодично робили рейтинги «Найвпливовіші люди Вінницької області». Прізвища у рейтингах інколи змінювалися, але структура владної ієрархії залишалася стабільною багато років.
Очолював список голова ОДА, далі йшов голова обласної ради, мер Вінниці. Далі чергувалися народні депутати України, заступники перших осіб області, прокурори та судді, ще нижче – начальники силових і цивільних управлінь, представники центральних органів виконавчої влади.
Далі – у залежності від симпатій укладачів політичного хіт-параду, а нерідко і за домовленістю з його фігурантами – у ньому могли з’явитися прізвища бізнесменів, рідше – керівників ВНЗ та лікарень, ще рідше – громадських діячів та лідерів осередків політичних партій, депутатів місцевих рад та журналістів.
Що зміниться у цій структурі, якщо хтось знову вирішить укласти подібний рейтинг, після завершення повномасштабної війни (а вона колись завершиться)?
По-перше, в Україні обов’язково впроваджуватимуть європейські стандарти управління. А це буде означати, що чиновники середньої ланки (начальники управлінь) виконуватимуть суто технічні адміністративні функції. І не формуватимуть політичні цілі та завдання, а тільки забезпечуватимуть їх реалізацію.
По-друге, завершення реформи децентралізації влади призведе до того, що при обласних радах будуть створені виконкоми, до яких перейде більшість функцій ОДА. Отже, перше місце в обласній структурі управління займатиме голова обласної ради і та більшість, яку йому вдасться сформувати. А без домовленостей з лідерами політичних партій це зробити буде неможливо. Відповідно, роль партійних функціонерів значно зросте.
Водночас, децентралізація передбачає створення інституту префектів, які здійснюватимуть наглядові функції за тим, щоб рішення органів місцевого самоврядування відповідали Конституції і законам України. Господарською і фінансовою діяльністю він не займатиметься, але може суттєво вплинути на роботу місцевих рад. Це буде, фактично, після голів облради і облвиконкому – третя особа в політичній структурі регіону.
Нікуди, звісно, не зникне вплив народних депутатів. Але, з огляду на анонсовану виборчу реформу, він буде дещо іншим. У 1990-2010-ті роки половина депутатів Верховної Ради вигравали вибори в одномандатних округах, а тому вирушали у самостійне політичне плавання, вирішуючи власні питання. Інша половина проходила за загальноукраїнськими списками, а тому орієнтувалася на столичних партійних лідерів. Місцеві проблеми були для більшості з них другорядними.
Але ситуація зміниться, оскільки виборча реформа передбачає голосування за відкриті регіональні партійні списки. А, отже, успіх матимуть ті, хто краще побудував командну роботу у масштабах області. Що знову ж говорить про можливе зростання ролі партійних лідерів.
У нас не надто люблять партійних функціонерів, справедливо вважаючи багатьох з них корумпованими популістами, але система європейської політики побудована таким чином, що виборні посади мають більшу вагу. І партійний лідер, наприклад, німецьких ХДС/ХСС або СДПН в певній федеральній землі здійснює більший вплив і на події, і на громадську думку, аніж пересічний чиновник.
Зросте й роль голів ОТГ. Проте й тут є вагомий аспект. Щоб перемогти та сформувати більшість у місцевих радах, вони мають діяти у тісній взаємодії й з народними депутатами, й з політичними союзниками. Тому і тут йдеться про командну гру.
Принаймні, не зменшиться статус силовиків. Що й логічне у країні, яка переживе грандіозну війну. Однак у цьому статусі будуть інші акценти. Якщо у 1990-х – 2000-х у багатьох районах головний міліціонер або прокурор були основними «решалами» та особами, яким першим заносили «конверти», то після війни керівники силових підрозділів стануть, перш за все, впливовими виконавцями і контролерами з боку держави.
У той же час кардинально зросте значення ветеранських організацій, які і виконуватимуть функцію об’єднання моральних авторитетів, і матимуть змогу організовувати великі маси людей, наприклад, на підтримку певних кандидатів на виборах.
Натомість знизяться можливості ректорів ВНЗ, головних лікарів, директорів комунальних підприємств. Не тому, що вони втратять статус і повноваження. А тому, що регламентація їхньої діяльності якщо й змінюватиметься, то тільки у бік посилення.
Іншою буде роль громадських активістів та журналістів. Раніше вона визначалася тим, наскільки голосно активіст може кричати на сесії місцевої ради, то за декілька років активісти та медійники стануть фактично синонімічними видами занять. Впливовість активіста визначатиметься тим – скільки людей читають його у соціальних мережах та вірять йому, впливовість журналіста – приблизно тим самим.
Ну й, безумовно, нікуди не зникне вплив бізнесу. Адже жодні вибори не відбувалися без грошей, та й у міжвиборчий період підтримка ресурсних підприємців в усьому світі завжди була важливою для влади.
Припустимо, що саме навколо таких ресурсних компаній і об’єднуватимуться усі ті команди, про які мова йшла вище.
Якщо резюмувати, то роль публічних політиків, громадянського сектору і бізнесу зростатиме, чиновників – зменшуватиметься.
І ще раз наголосимо – вибори виграватимуть не мрійники-одиночки, а винятково ресурсні команди.
Але для цього потрібні капітальні реформи, які можливі лише після завершення повномасштабної війни.
