Нещодавно Кабмін погодив пропозицію Володимира Зеленського щодо звільнення чинного голови ОДА Валерія Коровія та призначення на посаду керівника Вінницької облдержадміністрація Владислава Скальського. Офіційного призначення та Указу президента ще не має, але напередодні кадрових ротацій в нашій області “Політарена” вирішила нагадати, чим найбільше запам’ятались вінничанам “губернатори”.
Більшість голів ОДА вінничани не пам’ятають, і лише поодинокі прізвища керманичів нашої області їм про щось говорять, переважно на асоціативному рівні – це 1-2 позитивних, чи негативних згадки. Звісно пам’ятають краще останніх керівників області, але переважно політична пам’ять вінничан спрацьовує на негатив: різноманітні скандали, чи резонансні події. І лише про декількох керівників Вінницької області вінничани відгукуються переважно позитивно та можуть згадати конкретні здобутки для області на найвищій місцевій посаді. Що це? Повальна амнезія на “кропітку щоденну працю керманичів Вінниччини”, бездарність президентських помазаників, чи всьому виною політична чехарда і зміна керівництва Вінницької області при кожному новому президенті, а той по декілька разів за каденцію? На ці питання ми будемо шукати відповідь у наших наступних матеріалах, а сьогодні невеликий історичний дайджест про всіх голів Вінницької ОДА з часів Незалежності України.
1. Дідик Микола Анатолійович
(Народився 1 січня 1935, село Байківка Калинівського району Вінницької області помер — 24 червня 2000). Депутат Верховної Ради УРСР 10—11-го скликань, народний депутат України першого скликання. Член ЦК КПУ у 1990—1991 р.
З 20 березня 1992 по 14 жовтня 1994 року — представник Президента України у Вінницькій області. Призначений Леонідом Кравчуком.
Перед призначенням працював з 1986 — до січня 1991 року — головою виконавчого комітету Вінницької обласної Ради народних депутатів. З 10 січня 1991 по 17 квітня 1992 року — голова Вінницької обласної Ради народних депутатів та голова виконавчого комітету Вінницької обласної Ради народних депутатів.
Депутат Вінницької обласної Ради; член військових рад Військово-Повітряних Сил та 43-ї Ракетної армії.
Був нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Дружби народів, медалями, Почесною грамотою Президії ВР УРСР, іменним годинником особисто Маршалом СРСР Г. К. Жуковим.
На політичну долю Миколи Дідика припав найтяжчий період, розвал СРСР і початок становлення суверенної України. Найбільш запам’ятався він вінничанам тим, що у буквально голодне передноворіччя 1991-92 років, коли під час розпаду Союзу, на прилавках продмагів було порожньо, Микола Дідик зумів організувати ярмарки продуктів харчування. Цим зняв напругу у суспільстві. В політиці Микола Дідик вміло маневрував між позиціями колишньої партноменклатурної еліти і новими проукраїнськими силами. При “губернаторстві” Дідика (цей “титул” підходить йому найбільше, за функціоналом), зумів пролобіювати зустріч у Вінниці президентів України і Польщі, Леонідом Кравчуком і Лехом Валенсою. Політично Микола Дідик систематично і наполегливо боровся з двома головними силами, що опонували йому. Перші — це так звані “рухівці”. З ними Микола Дідик вів боротьбу з 1990 року, коли праві політсили почали заявляти про себе у Вінниці. Тут, Микола Дідик використав “хитру” систему. Він пропонував посади у владі не тільки колишнім комуністам, а й так званим “націоналістам”. Тактика себе виправдала у тому сенсі, що майже всі «національно свідомі», які тільки отримували реальну владу (наприклад, Валерій Палій), розвалювали власну ділянку роботи вщент, і на деякий час заспокоювалися.
Другі опоненти Дідика — підлеглі вінницького мера Дмитра Дворкіса, і сам мер. Ця війна розпочалась у 1992 році, з обранням Дворкіса мером. Але політики вона не стосувалася. Це була боротьба за вплив на ресурси, бюджет і повноваження.
Дідик – це було дуже давно. «Кравчучки», базари, інфляція, закриття заводів, жувальні гумки і штани Adidas, як символ стилю.
2. Мельник Микола Євтихійович
Народний депутат України 1-го скликання з березня 1990 (1-й тур) до квітня 1994, Тульчинський виборчій округ № 37, Вінницька область. З 10.07.1994 по 06.1996 року — голова Вінницької облради народних депутатів.
Призначений головою Вінницької ОДА 10.07.1995, Леонідом Кучмою. Перебував на посаді по 8.06.1996 року
Був членом Комісії з питань аграрної та земельної реформи при Президенті України (з березня 1995 року).
Депутат Вінницької облради (1998—2002рр.), член бюджетної комісії; голова фракції СПУ у Вінницькій облраді.
Член Політради СПУ (з травня 2000р.), секретар Вінницького обкому СПУ.
Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани».
Микола Мельник запам’ятався у політичному сенсі тим, що впродовж відносно тривалого періоду поєднував посади голови Вінницької облради і голови ОДА. До його “досягнень” можна приписати і продовження довготривалої війни з мером Вінниці Дмитром Дворкісом Вінниці “за повноваження”. Вони у жорсткій формі вирішували: кому мають бути підзвітними обласні комунальні заклади: місту чи області. Тоді ці питання ніяк не були внормовані законодавчо. Крім того, Микола Мельник є автором розлогого роману в кількох частинах “В заростях політичної малини”. В ньому він викладає свій погляд на становлення незалежності.
Микола Мельник був гарним головою колгоспу і поганим губернатором. Хитрий Дворкіс спрямовував до нього натовпи вінничан, які вимагали затриманої місяцями заробітної плати, на що Мельник відповідав: «Я грошей не брав». На докори ж, що погано ходить громадський транспорт, повчав: «У селі люди пішки ходять, у місті хай звикають також». Як багато з успішних кар’єристів – вихідців з села мріяв про літературну славу, у якій йому сприяли місцеві журналісти, наприклад, Іван Волошенюк. Хоча «романи», відверто кажучи, були відчайдушно графоманськими.
3. Матвієнко Анатолій Сергійович
Український політик. Кандидат політичних наук (2010р.). Екс-голова та екс-заступник голови партій: Трудовий Конгрес України, Народно-демократична партія України (НДП), Українська платформа «Собор».
Народний депутат України першого скликання від Бершадського виборчого округу № 30 Вінницької області. До цього – перший секретар ЦК ЛКСМУ, з 1988 по 1991 роки.
З липня 1995 — заступник голови об’єднання «Нова Україна». На установчому з’їзді Народно-демократичної партії у лютому 1996 році обраний її головою.
З 18 червня 1996 — виконувач обов’язків голови, 31 серпня – 1996 призначений Леонідом Кучмою головою Вінницької облдержадміністрації.
У березні 1998 року знову обраний народним депутатом від виборчого округу № 17 (Вінницька область). Народний депутат ІІІ; IV; V; VI ;VIII скликань.
З 20 квітня по 21 вересня 2005 — голова Ради Міністрів Автономної Республіки Крим. Призначений Віктором Ющенком.
Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (листопад 2007р.).
Анатолій Матвієнко — активний опонент тодішнього премʼєр-міністра Павла Лазаренка. Він робив різкі заяви про Лазаренка, цим грав на користь Леоніда Кучми. Матвієнко завжди діяв на всеукраїнському рівні активніше, ніж у області. Під час його керівництва в області остаточно занепала цукрова галузь. Побудувавши могутню партійну структуру, Матвієнко, по суті, добився того, що свої численні біди населення Вінниччини пов’язувало саме з НДП. Це не могло не відбитися на популярності партії в регіоні. На виборах 1998 року за НДП проголосувало лише 12,4 % вінничан.
Анатолій Матвієнко балотувався у 2012 році по виборчому округу №17 у нардепи. Але він зняв свою кандидатуру на користь Григорія Заболотного. У 2014 році, коли президентом обрали Петра Порошенка, Матвієнко опинився серед людей найближчого оточення. Саме він дав дорогу у велику політику племіннику, Сергію Березенку, який після участі у виборчих кампаніях Петра Порошенка був призначений на посаду керівника Державного управління справами (ДУСя) і зайняв одну з ключових позицій в команді Порошенка. А сам Анатолій Матвієнко у політиці перебував до останнього часу, отримавши вкотре депутатське посвідчення за списком БПП.
В опублікованому десь перед президентськими виборами одному з опусів з претензією на інсайдерську інформацію щодо «розкладів» регіональних політичних сил, вказувалося, що у Вінницькій області дуже потужними є позиції Анатолія Матвієнка. Автор забувся уточнити, що не «є», а «були» років зо 20 тому.
4. Чумак Микола Федорович
З 24 квітня 1998 по липень 1999 року Микола Чумак — голова Вінницької облдержадміністрації.
З серпня 1996 р. — заступник голови Вінницької облдержадміністрації Анатолія Матвієнка. До цього працював виробничо-технічним директор фірми «Агропромшляхбудіндустрія» (1994-1996 рр.).
Микола Чумак як голова ОДА сприймався, як “людина Матвієнка”, а не як людина президента Кучми. До того ж Чумак не зумів забезпечити перевагу Л. Кучми під час збору підписів на підтримку різних кандидатів в президенти під час кампанії у 1999 році. 15 липня 1999 року М. Чумак був звільнений з посади керівника Вінницької облдержадміністрації. Офіційною причиною цьому послужило неналежного виконання обов’язків з забезпечення соціально-економічного розвитку регіону.
У 2006 році Микола Чумак балотувався до Вінницької обласної ради, Вінницької міської ради та на посаду Вінницького міського голови від ПП «Собор» (Матвієнко). У 2010 році намагався стати депутатом обласної ради від тієї ж політичної сили. В усіх випадках «Собор» набрав, скажімо так, небагато. Це і є показником впливу М.Ф. Чумака у Вінниці та області.
5. Дворкіс Дмитро Володимирович
Легендарний міський голова Вінниці (1992–2000), голова Вінницької обласної державної адміністрації (1999), народний депутат України ІІІ скликання. Почесний громадянин Вінниці.
3 травня 1992 року — обраний головою Вінницької міської ради. 1994, 1998 рр. — територіальна громада м. Вінниці обирає його міським головою. З липня по листопад 1999 року — голова Вінницької обласної державної адміністрації. Призначений Леонідом Кучмою.
З березня 1998 по квітень 2002 — Народний депутат України 3-го скликання, обраний за списками партії «Громада», потім перейшов у фракцію СДПУ(о). Тривалий час сумнівно суміщав посади у виконавчій і законодавчій владі.
Відомий тим, що під час свого недовготривалого керівництва областю, запровадив виїзди без попередження у райони і підприємства. Він — перший керівник області, який звертав увагу на покращення політичного іміджу . Але все ж, Дмитро Дворкіс не зумів забезпечити Кучмі достатню кількість голосів у першому турі в області. Вінниччину тоді зараховували до “червоного поясу”. Після призначення Дворкіса головою ОДА, з ним розпочало війну угрупування обласних «аксакалів» на чолі з Григорієм Калетніком. На спеціально скликаній позачерговій сесії облради депутати ухвалили рішення про оголошення недовіри новому голові ОДА 59 голосами за загальної кількості 93 депутати; 5 депутатів висловилися «проти», 17 бюлетенів виявилися недійсними. Для «автоматичної» відставки голови ОДА, як того вимагало законодавство, не вистачило три голоси.
У листопаді 1999 року, одразу ж, після виборів, у Вінниці невідомий розстріляв службовий автомобіль Дворкіса, що на той момент був ще мером Вінниці й депутатом Верховної Ради. Тоді Дворкіс був госпіталізований з 3 кульовими пораненнями в шию, а його водій загинув на місці. Після цього випадку Дворкіс почав відходити від активної політики. У 2000 році — відмовився від посади міського голови.
У 2002 та 2006 роках брав участь у виборах міського голови Вінниці, але програв відповідно О. Домбровському і В. Гройсману, посівши другі місця.
Дмитра Дворкіса вінничани памʼятають за легендарне вітання: “Дорогие винничане”, роздачею подарунків вінницьким випускникам, КВНщикам, студентам, бюджетникам, у вигляді: парасольок, вентиляторів, мʼячів, сумок тощо. Також вінничани памʼятають, як він фактично узаконив самовільне будівництво гаражів, добудову до балконів, тощо. Завдяки цим простим діям, Дмитро Дворкіс кілька скликань підряд вигравав місцеві вибори у 1994 та 1998 роках. Електоральна підтримка у нього була найвищою.
Сподіваючись на авторитет Дворкіса, у 2009 році Віктор Янукович доручив йому керувати виборчим штабом у Вінницькій області. І Дворкіс кілька місяців цим займався, але зрозумівши, що фактично кампанією керують інші, Дмитро Дворкіс поступово самоусунувся від цієї місії.
Нагороджений орденами: «За заслуги» ІІІ ступеня, «Слава за вірність Вітчизні» ІІІ ступеня, «Святого князя Володимира» ІІ ступеня.
З областю Дворкіса мало що пов’язувало. Його стихією була ще та базарна Вінниця 1990-х. Тут був його час і його місце. А з’ясувати стосунки з агробаронами – на це не вистачило ні терпіння, ні майстерності в апаратних інтригах. До історії світового парламентаризму Дворкіс безсумнівно увійде як фігура, яка одночасно поєднувала три посади – міського голови, народного депутата та голови ОДА і відомий коментар на цю тему. В законі сказано, що не можна поєднувати дві посади, а Дворкіс поєднував три. Тож, все згідно закону. Але саме Дмитро Дворкіс є однією з поодиноких фігур у вінницькій політиці, яку вінничани та фахівці згадують переважно в позитивному сенсі, – тримав слово, робив позитивні речі для міста та вінничан.
6. Іванов Юрій Іванович
Депутат Вінницької обласної ради 3-го, 4-го та 5-го скликань.
З листопада 1999 по 2002 — голова Вінницької обласної державної адміністрації. На посаду Юрія Іванова призначив Леонід Кучма перед другим туром президентських виборів у 1999 році.
До цього Юрій Іванов працював заступником голови ОДА Дмитра Дворкіса.
З квітня 2002 по квітень 2006 — голова Вінницької обласної ради, заступник представника України в Інституційному комітеті Конгресу Ради Європи.
Таких керівників як Юрій Іванов прийнято називати “патріархами” в місцевій системі номенклатури та політики. Він “дав путівку в політику” таким особам як Григорій Заболотний, Валерій Коровій, Роман Аксельрод, Любов Коваленко, Сергій Татусяк, Андрій Шинькович, Олег Ковтун та іншим.
При Іванові і міському голові Володимиру Ваховському, остаточно узгодилися стосунки між Вінницею, містом, яке є обласним центром і областю. Іванов, як голова ОДА, припинив у 2001 році членство в НДП. Цією показовою акцією, він підтримав тодішній рух Кучми до “деполітизації” виконавчої влади.
Серед ефективних менеджерських рішень Юрія Іванова — швидке подолання наслідків НП, яке у історію увійшло, як “Вінницька ожеледь”, грудень 2001 року. Ця стихійне лихо завдало значних збитків інфраструктурі і енергетиці Вінниччини. Іванов і його команда, при підтримці Кучми, оперативно вирішили ситуацію. Енергопостачання в основному в області було забезпечене за місяць.
Також з родиною Іванова стався загадковий інцидент: викрадення онука. Тоді, у 2002 році , вінничанка Лариса Яблочнікова викрала онука Андрія, з метою викупу. За повернення дитини викрадачка вимагала 50 тисяч доларів. Правопорушення оперативно розкрили, викрадачку знайшли і засудили до 12 років тюрми. Весь термін вона відсиділа в одній з колоній на Одещині.
Юрій Іванов Нагороджений орденом Орден «За заслуги» III (2000 р.), II ступенів (січень 2006 р.).
Іванов, дійсно, був одним із «стовпів» «партії вінничан», у тому вигляді, у якому вона сформувалася на межі століть – з чиновників, які були трішки бізнесменами, і бізнесменів, які не відмовлялися працювати на державній службі.
7. Коцемир Віктор Францович
В травні 2002 року Указом Президента України Л. Д. Кучми призначений головою Вінницької обласної державної адміністрації.
До цього працював на посаді голови Волочиської райдержадміністрації Хмельницької області. За три з половиною роки Волочиський район поліпшив економічні показники і просунувся на порядок вище в обласних звітах. Поліпшився архітектурний вигляд Волочиська, було прокладено 140 км газових магістралей, побудовано три школи, поліклініка, стадіон розмірів стадіону «Динамо» в Києві.
“Колоритний варяг” Віктор Коцемир запам’ятався своїми рішеннями і вчинками, які він робив інколи всупереч позиції оточення. А прості вінничани його пам’ятають за “кучеряві” публічні висловлювання, на зразок: “Панове, сядемо разок, купка до купки, на стежку взаємного порозуміння”. «Коли вже у магазинах почнуть продаватися нормальні людські яйця!»
З липня 2004 р. по січень 2005 року Віктор Коцемир – голова Хмельницької обласної державної адміністрації.
Коцемир довго обирав – куди приткнутися: до НДП, де йому обіцяв всіляке сприяння Татусяк, чи до ПР. Обрав останню. Можливо, шкодував, адже у місті поширювалися плітки, що його якось сильно вдарив по обличчю Віктор Федорович. Вінничани його «своїм» не вважали, і при нагоді, сплавили туди, звідки він прийшов.
8. Калетнік Григорій Миколайович
Голова Вінницької облради і обласної державної адміністрації у 1998—2005 роках. Ректор Вінницького національного аграрного університету (від березня 2010). Народний депутат двох скликань.
З 8 червня 2004-12 січня 05 — голова Вінницької облдержадміністрації. Безпосередньо перед призначенням Леонідом Кучмою був народним депутатом (фракція “За ЄдУ”). Був членом НДП ; член Політради НДП; член Політради СДПУ(о).
З квітня 1998 року по травень 2002 року — голова Вінницької облради.
З 10.1996 року — генеральний директор Вінницького обласного державного об’єднання спиртової і лікеро-горілчаної промисловості «Поділляспирт».
Григорій Калетнік призначений Леонідом Кучмою керувати Вінниччиною для очевидної цілі: забезпечити під час президентських виборів провладному кандидату Віктору Януковичу переважну підтримку в області. В цей же час, Григорій Калетнік не відмовився від мандата нардепа, і після третього туру виборів, без усіляких наслідків для себе залишив крісло голови ОДА і спокійно допрацював каденцію у парламенті, до квітня 2006 року. Серед оригінальних управлінських рішень Калетніка — запровадження аж двох посад “перший заступник голови ОДА” одночасно.
У 2012 році, чинний нардеп Григорій Калетнік голосував за “мовний” закон Ківалова-Колісниченка. А восени того ж року виграв вибори на мажоритарному окрузі №18 на Вінниччині. Щоправда, для цього йому довелося “заповторити” у СІЗО його головного опонента Руслана Демчака. Після виборів у парламенті стало аж три Калетніка: сам Григорій, його син Ігор, і племінниця Оксана. Вони втрьох голосували “за” “диктаторські закони” 2014 року. Після Революції Гідності через закони про люстрацію, Григорій Калетнік мало не втратив керівництво над Вінницьким національним аграрним університетом. Але він вигадав схему, за якою універом керує не ректор, а президент ВНАУ, а посада ректора є номінальною.
У 2019 році Григорій Калетнік знову намагався стати нардепом по рідному ОВО№18. Але отримав лише п’яте місце.
Про Калетніка ми ще почуємо. Нехай й провалилась його спроба повністю придбати бренд «Слуги народу» у Вінницькій області. Є ще син і племінниця, які також бажають повернутися в активне поле української політики.
9. Домбровський Олександр Георгійович
Український політик, народний депутат України VII і VIII скликань, міський голова Вінниці (2002–2005 рр.); голова Вінницької ОДА (2005–2010 р.р.).
Рекордсмена за тривалістю перебування на посаді губернатора Олександра Домбровського головою Вінницької ОДА призначив Віктор Ющенко.
Призначення відбулось після вступу Ющенка на посаду.
До призначення був головою Вінницької міської ради, активний учасник Помаранчевої революції.
Протягом 1990–1991 років очолював відділ зовнішньоекономічних досліджень Вінницького міського центру НТТМ. Згодом був призначений директором зовнішньоторговельної фірми підприємства «Центр».
З 1995 року — президент акціонерного товариства «Подільський центр ділового співробітництва». Потім – директор підрозділу «Філіал № 2» виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод ім. О. М. Макарова».
На посаді Олександр Домбровський пребував найдовше, пʼять років і два місяці. Домбровського Вінниччина памʼятає, як публічного керівника, що активно почав залучати інвестиції, в тому числі й іноземні, у економіку області. Не всі проекти вдалося впровадити в життя, але багато з впроваджених, працюють досі.
Часи управління регіоном Домбровським припали на сприятливий економічний період для українців і в комплексі робота команди Домбровського та всеукраїнські тенденції залишили переважно позитивні згадки і електоральні симпатії по відношенню до Домбровського. Саме період роботи Домбровський головою ОДА часто називають «золотим» періодом Вінниччини. В ті часи встановився доволі дієвий і позитивний тріумвірат у владі області та міста Вінниці. Міський голова Володимир Гройсман, голова обласної ради Григорій Заоболотний та власне голова ОДА Олександр Домбровський. Всі фахові управлінці, як то кажуть – на своєму місці. У 2019-му Олександр Домбровський зробив політичну паузу і публічно відмовився від балотування в народні депутати і по округу №11 і по спискам партій.
10. Демішкан Володимир Федорович
Антирекордсмен і ще один “варяг” керував Вінницькою областю приблизно сорок днів. Був призначений 6 квітня 2010 року Віктором Януковичем призначив Демішкана головою Вінницької обласної державної адміністрації.
Це єдине, що згадують вінничани, про Демішкана, як керівника області.
26 травня 2010 року Кабінет Міністрів призначив Володимира Демішкана головою Державної служби автомобільних доріг «Укравтодор».
До призначення головою Вінницької ОДА був нардепом, членом фракції ПР. Цікаво, що Демішкан керував так званим ГО “Мисливський клуб”, це було мисливське господарство, на угіддях якого в межах Київської області, полюбляв постріляти дичину президент-втікач Віктор Янукович. Також Демішкан вимушений був залагоджувати численні “зальоти” свого сина, витягувати його з судів по хуліганським злочинам. І найбільше нервів Демішкану вартувало звільнення сина від відповідальності за ніби-то скоєне навмисне вбивство. Сам Володимир Демишкан скаржився, що втратив сон після цього.
Погрожував, що прийшов до Вінниці «всерйоз і надовго». Втік з області негайно, як тільки замайоріла перспектива повернутися до столиці.
11. Джига Микола Васильович
Народний депутат двох скликань, генерал-полковник міліції, кандидат юридичних наук. Голова Вінницької обласної державної адміністрації від червня 2010 по грудень 2012. Призначений на посаду Віктором Януковичем.
До призначення на посаду – народний депутат України V скликання від Партії регіонів, № 56 в списку. Голова Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. За наказом Миколи Джиги, який очолював тоді слідчу комісію з абсолютно іншої теми, були вилучені матеріали про приватизацію Віктором Януковичем урядової резиденції «Межигір’я». Тривалий час займався кураторством Вінницької області по лінії ПР.
На виборах до Верховної ради 2012 року обраний народним депутатом у окрузі № 15.
На Вінниччині Микола Джига запровадив спортивні зарядки для працівників апарату ОДА і РДА, управлінь і відомств. У 2012 році під час парламентських виборів, Микола Джига без особливих проблем переміг на ОВО №15, і залишивши Вінниччину на свого першого заступника, перейшов на парламентську роботу в складі фракції ПР.
У 2014 балотувався за списком «Сильної України», разом з яким і «пролетів» повз ВР.
Микола Джига нагороджений: Орден «За заслуги» II ст, «За заслуги» III ст., відзнака «Іменна вогнепальна зброя» (19 серпня 1997).
Генерал-губернатор обіцяв, що не буде призначати заступників за політичними мотивами. Призначив (Дерун). Гарантував, що викоренить «молочну мафію». Не вийшло. Давав слово, що не піде на вибори у до ВР у 2012 році. Пішов. Але при його керівництві областю вся чиновницька братія ходила, як то кажуть по ниточці, з рівнянням на керівника.
12. Мовчан Іван Михайлович
Голова Вінницької ОДА з з 24 грудня 2012 по 2 березня 2014 року. Призначений на посаду Віктором Януковичем.
До призначення працював першим заступником голови облдержадміністрації Миколи Джиги.
Після обрання Миколи Джиги до Верховної Ради 7-го скликання 24 грудня 2012 указом президента Віктора Януковича був призначений головою Вінницької облдержадміністрації.
Під час Революції Гідності Іван Мовчан не підтримав Майдан, і 2 березня 2014 року виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов звільнив його з посади голови обласної адміністрації. До цього, під час штурму активістами Майдану будівлі ОДА у січні 2014 року, Іван Мовчан в телеефірі сказав, захоплення здійснили не вінничани, а проплачені люди. Він їх назвав “люди не подільської зовнішності”. Тоді цей вислів став мемом, і ще досі жартівливо цитується вінницькими політиками. Йшов з посади Іван Мовчан не тільки зі скандалом, а під звуки пострілів. 28 лютого, Іван Мовчан спробував сховатися від розлюченого натовпу в будівлі СБУ по вул. Театральній. Майданівці рішуче були настроєні не допустити цього. І тоді “сбушники” застосували зброю. Стріляли вверх — по версії СБУ, у натовп — по версії мітингувальників.
Нагороджений Орденом «За Заслуги» трьох ступенів.
Успішний господарник (фірма «Кряж») Мовчан дивним чином змінився під час перебування у кріслі губернатора. Не у кращий управлінський бік. Також в області активно поширювались чутки, про збір коштів з бізнесменів в партійну касу, начебто на вибори Януковича.
13. Олійник Анатолій Дмитрович
Голова Вінницької ОДА з 2 березня 2014 по 27 лютого 2015 року. Анатолія Олійника призначив виконувач обов’язків глави держави Олександр Турчинов. Турчинов фактично узаконив призначення Олійника головою ОДА, як того вимагали активісти Майдану у Вінниці.
Звільнений з посади 27 лютого 2015 року.
Анатолій Олійник був головою Томашпільської райради з листопада 2010 року.
З грудня 2010 року до серпня 2013 року пройшов 24 судових засідань щодо звільнення із займаної посади голови районної ради. Не дивлячись на тиск, Олійник А. Д. справу виграв.
Анатолій Олійник фактично взяв на себе основний постмайданний удар «громадськості» та різного штибу активістів. Тоді нагадаємо в обласний центр чи не щодня ходила громадськість з вимогами призначити на ту, чи іншу посаду в області, чи в районному центрі свого представника. На долю Олійника припав період формування буквально з коліс волонтерської допомоги для армії та мешканців окупованих територій. Тоді разом із першим заступником Андрієм Гижком та командою однодумців Анатолій Олійник в стислі терміни сприяв виробництву та закупівлі бронежилетів для фронту та запровадив постійну відправку гуманітарних вантажів на Схід країни – від продуктів харчування до ліків тощо. За каденції Анатолій Олійника в області успішно пройшли важливі парламентські вибори. Область дала кращий результат по країні, а всі 8 мажоритарників Вінниччини увійшли до фракції Блоку Петра Порошенка у ВР.
Незважаючи на важкі здобутки зі своєї посади був звільнений незабаром після штурму приміщення ОДА 6 грудня. Причиною якого став проект рішення обласної ради про звільнення з посади голови обласної ради майданівця Сергія Свитка. Тоді Анатолій Олійник не зміг втримати баланс інтересів, між бажаннями деяких вінницьких псевдо-активістів і вже сформованої виконавчої влади на чолі з Порошенком. Штурм приміщення ОДА 6 лютого 2014 року, під час якого були постраждалі з обох боків, та відбувалися різноманітні політичні провокації, став тим каменем спотикання, який мало не зупинив політичну карʼєру Анатолія Олійника. У 2015 році став головою Вінницької обласної ради («БПП»).
До честі Олійника можна сказати, що не кожен би стерпів ті натовпи «рішал», які циркулювали навколо ОДА у 2014 році і намагались скористатись здобутками Революції Гідності у власних інтересах. До того ж кожного дня поширювалися плітки про російське вторгнення з боку ПМР, Одеси чи ще звідкілясь. Тоді він витримав. А ось на відносно спокійній роботі голови обласної ради політично загубився.
14. Коровій Валерій Вікторович
Голова Вінницької ОДА з 27 лютого 2015 року по теперішній час. Призначений на посаду президентом Петром Порошенком.
Безпосередньо, до призначення з 14 липня 2011 працював на посаді заступника Вінницького міського голови.
До цього працював в органах державної влади з червня 1994 року по липень 2010 року працював на державній службі. Серед посад які обіймав Валерій Коровій були: начальника головного управління економіки Вінницької обласної державної адміністрації; заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації. (2000-2006 роки), з липня 2006 по липень 2010 років — перший заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації.
З вересня 2010 по липень 2011 року працював головою наглядової ради ПрАТ «КМТ».
Ще чинний керівник Вінницької ОДА під час призначення отримав основні завдання від президента Петра Порошенка: забезпечити економічну і соціальну стабільність в області, зменшити вплив деструктивних “активістів” різного штибу і підтвердити статус Вінниччини, як “президентської області”. Де підтримка Петра Порошенка має бути найбільшою.
Каденцію чинного голови ОДА ще будуть докладно аналізувати ЗМІ та експертне середовище, коли прийде час і на посаді керівника області його замінить наступник. За умови неупередженого дослідження діяльності Валерія Коровія неодмінно згадають про позитивні економічні та суттєві інвестиційні здобутки в області, але й відмітять виконання, чи провал головних завдань Петра Порошенка перераховані вище. При соціальній стабільності та діяльності активістів нагадають гучне звільнення з арештом і судом очільника Національної Поліції області Антона Шевцова під тиском активістів та палаючими шинами в центрі Вінниці. Найбільшу кількість корупційних скандалів (в порівнянні з попередниками) за участі найвищої керівної ланки області: директорів обласних департаментів ОДА, головами РДА та інших. Останні місця Вінниччини в рейтингу впровадження реформи децентралізації та місцевого самоврядування в області апологета цієї успішної реформи – Володимира Гройсмана. Під виконанням політичних завдань журналісти та дослідники напевно згадають програш “Блоку Петра Порошенка” більшості виборів ОТГ, програш Петра Порошенка в своїй базовій області Володимиру Зеленському на президентських виборах – друге місце, і лише третє місце БПП на виборах 2019 до Верховної Ради.
Наше видання вже готує такий матеріал і задля чесного та неупередженого аналізу перебування Валерія Коровія на посаді голови Вінницької ОДА ми проведемо окреме опитування вінничан на нашій сторінці в соціальній мережі. Слідкуйте за нашою сторінкою.
Редакція “Політичної Арени Вінниччини”